«Буквально бачив одночасно» звучало як маячня. Вона говорила про теорію, яку ніяк не можна було перевірити на практиці. Белокун хоче, щоб вона повірила в чудесні здібності Мамая?
— Може, і знав. — Очі Белокуна були непроникні, немов зимове небо напередодні снігопаду.
Ма не витримала погляду й сховалася за розгляданням картинок. До Ма доходили чутки, що Спалахи — результат невдалого випробування зброї, над якою працював Мамай. Але Белокун натякав на нечуване. Мамай «знав, що станеться», передбачив катастрофу і ніяк цьому не запобіг. Напрошувався єдиний висновок: Мамай хотів, щоби Спалахи відбулися. Чи здогадувався про це Марко Дорош, який був особистим охоронцем доктора? Може, Белокун думає, що Марко встиг їй щось розказати? Ма подумала, що її серце от-от вистрибне з грудей. Вона приїхала сюди за чоловіком, за відповідями, а натомість сама потрапила на допит.
— То знав чи не знав? — запитав Белокун механічним, майже позбавленим емоцій голосом.
Ма зціпила кулаки й змусила себе зібратися. Вона не дасть загнати себе в пастку. Якщо він хоче, щоб вона прямо звинуватила колишнього очільника Станції в саботажі, то вона не настільки дурна.
— Не думаю, що я можу зробити правильні висновки на основі цих зображень, — ухильно відповіла Ма й ледь не додала: «…на основі цих ідіотських дитячих каракуль».
Кутики губ Белокуна здригнулися, наче він спробував, але йому не вдалося всміхнутися. Він провів пальцем по її дисертації, неуважно поглянув на звіт про суєр і знову її здивував:
— Ви просили про доступ до Медичного, натомість отримаєте набагато більше. Я хочу, щоб ви впорядкували архіви доктора Мамая. Ваші дослідження залишаться суворо між нами. Далі побачимо.
Тільки коли за нею зачинилися двері, Ма зрозуміла, що її не тільки не покарали, а й підвищили. І вже за мить ледь не задихнулася від захвату. Її розум нарешті розгледіли. Белокун довірив їй розібрати записи Мамая, з’ясувати не тільки що спричинило катастрофу й чим був суєр, а й над якою зброєю працював доктор. І найголовніше — чому він обрав Спалахи.
Ма зустріла закутана в хустку жінка, відчинила двері до барака, де жив Мамай, і ще кілька хвилин спостерігала за враженням, яке на Ма справило приміщення. Усередині витягнутого одноповерхового будинку було темно, до затхлого повітря примішувався сморід від зіпсутих продуктів та дзижчання мух.
Це були перші за кілька місяців комахи, яких Ма побачила. У зоні ураження їх майже не залишилося. У маленькому передпокої досі стояли тарілки із залишками давно зігнилої їжі.
З відра, що слугувало відхожим місцем, досі тхнуло аміаком. Белокун заборонив щось тут чіпати. Ма примружилася, щоб у тьмяному світлі розгледіти обстановку. Кабінет Мамая нагадував печеру лахмітника. Усюди громадилися ящики з книжками та паперами. На стінах висіли креслення чи малюнки, схожі на ті, що Ма бачила на картах Белокуна. На грубо збитих полицях лежали артефакти з різних епох Кіммерику. Тут були гаптовані рушники, амфори, бронзові чаші, уламки кінської збруї та зброї, предмети одягу та безкінечна кількість зображень Кіммерику: малюнки, літографії чи зовсім недавні фото. Ма торкнулася пробитої кулями бронзової таці. Мамай наче намагався зрозуміти землю, куди його закинуло, чи зберегти те, що не встигла зруйнувати війна, яку розв’язали Старші Брати.
Її не відпускала думка, що десь тут залишилися сліди і її чоловіка. Марко Дорош був особистим охоронцем Мамая, а отже, мусив тут бувати. Ма вкотре припустила, що своїм підвищенням вона завдячує йому. Белокун допустив до архівів Мамая ту, чий чоловік був поряд із доктором напередодні Спалахів. Вона вірила в себе, але ще більше — у відсутність збігів в усьому, що робили Старші Брати. Наступні дні вона майже не виходила з барака. Двічі на день біля дверей з’являлася таця з їжею. Таємнича жінка в хустці доглядала за Мамаєм і до Спалахів, Ма була впевнена, що вона мала знати і Марка Дороша. Але всі спроби перехопити доглядальницю закінчувалися нічим: їй завжди вдавалося зникати непоміченою. Ма подумала розпитати про неї на Станції, але з подивом зрозуміла, що навіть не знає її імені. Але і про доглядальницю, і про чоловіка вона забувала, коли занурювалася в папери Мамая. У ті дні він цілковито захопив її думки.
Мамай народився в Кіммерику калікою, і школа Зорга допомогла йому не тільки вижити, а й вивчитися. Усе життя він прожив на півночі країни Старших Братів, наче лабораторний щур, мандруючи між закритими закладами. Коли Зорг згорів живцем у своїй лабораторії біля столиці імперії, Мамай був у сусідній кімнаті. Він не постраждав, але й нічим не зміг зарадити вчителю. Після того на його ж прохання Мамая перевели до Кіммерику. З ним поїхав Белокун — товариш по школі Зорга й формальний співавтор усіх досліджень. Тут вони пропрацювали менше року. Одного ранку Станцію розбудила сирена, що наказала всім спуститися до бомбосховища. Але замість того, щоб сховатися, Белокун побіг до барака Мамая. Казали, що з вікна своєї кімнати він побачив, як доктор вийшов за межі Станції. Коли Белокун дістався помешкання Мамая, там уже нікого не було. Він ледве встиг повернутися в укриття. Із собою він для чогось притягнув інвалідний візок доктора. Ні тоді, ні тепер ніхто не мав відповіді, як людина, яка все життя потребувала сторонньої допомоги, зникла з території Станції непоміченою. На шостий день, коли Спалахи заспокоїлися, до найближчого селища, туди, куди, як передбачалося, пішов Мамай, направили загін Старших Братів з єдиним завданням — знайти доктора. Белокун був переконаний, що той живий, що він десь неподалік. У Шейх-Елі загін атакували мутовані, а потім Старші Брати потрапили під перший викид суєру. Під молозиво, як хтось невдало пожартував у Медичному. Ті, хто вижив, опинилися в спеціальних боксах, а Мамая так і не знайшли.