Дослухаючись до скаженого стукоту серця, Ма кілька довгих митей розмірковувала, що робити із запискою. Урешті вирішила зафарбувати фломастером і спустити у вигрібну яму. З’їсти, як революціонери далекого минулого, не наважилася. Усе ж таки це було послання з Дешту, заражене й просякнуте суєром. Наступні дні вона старанно ігнорувала Анархію. А потім, тамуючи трем у ногах, пішла до Белокуна й попросила дати доступ до «Проєкту М». — У мене є теорія, що існує кілька типів суєру. Принаймні той суєр, що торкнувся Старших Братів у Шейх-Елі, мав інші характеристики, ніж те, що ми спостерігаємо зараз. — Ма зупинилася, сумніваючись у наступній фразі. — Перший суєр, те, що ми називаємо молозивом, мав вищий потенціал до збереження життя. Можливо, з нього ми зможемо зробити ліки для теперішніх потвор. — Ліки ні, — одразу відкинув ідею Белокун. — Але, може, ти допоможеш із цим розібратися. Перший суєр зробив із живої плоті пластилін. Залий у форму — і вийде чоловічок. — Він холодно посміхнувся і мовчки простягнув їй перепустку з найвищим допуском.
Ма видихнула. Белокун нічого не помітив. Він усе ще їй довіряв.
Лабораторія найвищої секретності була ще одним бараком. Єдина відмінність — жива охорона на вході й коробки вентиляційних систем на глухих стінах. Ма показала охоронцю наказ Белокуна й зайшла до низького прохолодного приміщення. Під стелею гуділи лампи, смерділо безликою мертвотною стерильністю, як і в бараці з гінекологічним кріслом. Ліжка з ураженими розміщувалися за плексигласовою перегородкою в добре освітленому видовженому приміщенні. Вона очікувала побачити палату з хворими, натомість обстановка нагадувала лабораторію, інкубатор, де експериментували над нижчими формами життя. Кожне ліжко було напівпрозорим закритим коконом, у який можна було зазирнути.
Тільки коли Ма обійшла їх усіх, то зрозуміла жарт Белокуна про пластилін.
Тіла й справді нагадували дитячі поробки, закинуті на різній стадії готовності. В одному боксі Ма побачила голову й погруддя, від яких тонкою павутиною розповзалися жили, сухожилля, мотузки м’язів. У переплетінні ледь угадувалися обриси людського тіла, наче жива маса тільки вирішувала, якої форми набути. В іншого тіла не вистачало кінцівок. Вони теж формувалися за допомогою суєру, але готувалися стати риб’ячими ластами. Ще один чоловік нагадував розібраний конструктор. Від обгорілих рук, що лежали окремо, до голови тягнулися суєрні пагони. У напівпрозорому пухирі, з’єднаному пульсуючими жилами, з руками і головою, Ма з огидою побачила рух іще однієї потвори. Навіть ті Брати, які зберегли голови, не мали облич. Вони були наче стерті або ще не намальовані.
Ма не помітила дихання чи інших ознак життєдіяльності. За всіма показниками Старші Брати чи те, що від них залишилося, були мертвими. І це було найхимернішим з усього химерного, що Ма бачила на Станції, але й найкращим підтвердженням теорії, яку вона озвучила Белокуну.
Суєр був загадкою, діяв дуже індивідуально, але одне правило залишалося непорушним: суєр не впливав на мертву плоть. Не міг її оживити. Особливо важкі мутації призводили до смерті. Навіть дивний феномен — «живе м’ясо» — з часом завмирав і починав гнити. Але перший суєр, молозиво, діяв інакше. Ма була права, а це значить, що вона зробила відкриття.
Усіх Старших Братів, що вийшли до Шейх-Елі на пошуки доктора Мамая, звідти забрали мертвими, але суєр повернув їх до життя. Якщо це можна назвати життям. Ма нахилилася до останнього бокса, щоб краще роздивитися його вміст.
Усередині, у формі, що повторювала тіло людини, розросталося «живе м’ясо».
Наче дріжджове печиво в духовці. Ма ледь не знудило. Суєр не просто змусив мертве жити, разом з обличчями він наче позбавив тіла зв’язку з попереднім станом. Тільки тепер Ма зрозуміла, що її напружило в генетичних картках, побачених у Лабораторії євгеніки. Вони були однаковими. Навіть сперма, добута із цих недолюдей, була наче від одного чоловіка. І цей геном не відповідав жодному зразку, що зберігався на Станції. Перший суєр перетворив Старших Братів, що тоді вийшли до Шейх-Елі, на когось іншого. На когось невідомого, без жодного шансу ідентифікувати рештки, зрозуміти, ким був кожен із них до Спалахів.
«А отже, — Ма проковтнула кислу слину, що піднялася із самого шлунка, — кожен із цих чоловіків міг бути Марком Дорошем. Бути. Був. Тепер це навіть не люди, — стукотіло в голові. — А якщо люди, якщо досі відчувають? Невже вони заслуговують на таке життя? І що таке життя?»