— Кожен засолений в Армії потвор — зброя. Але ми не інструменти, не гвинтики в системі Двобога — ми маємо вибір. Якщо дитина, народжена твоєю подругою, виявиться настільки сильною, як ми думаємо, і захоче до нас приєднатися, ми будемо раді. Ба більше, я цьому сприятиму. Але якщо дитина обере інше, що ж, ми не триматимемо, Дешт широкий.
Ма відчайдушно захотіла йому повірити.
— Проте ти не можеш залишити її тут, зі мною?
— Я б і тебе забрав.
«Але я не можу залишити це місце», — про себе завершила його думку Ма.
— Нам не можна тут лишатися. Старші Брати почали зачистки. Азіз-баба тебе захистить. Я йому вірю.
Він наче хотів було її торкнутися так, як робив це раніше, — погладити долоню, поцілувати кінчики пальців.
Ма вчасно прибрала руку — удала, що щось шукає в кишені, і несподівано намацала забуті газетні вирізки. Та, де розказувалося про атаку на Станцію Старших Братів, уже втратила актуальність, а от друга, з материка, могла допомогти. Принаймні підтримати віру Армії потвор.
— Тримай. — Ма простягнула Марку Дорошу обривок газети. — Може, ти зрозумієш, що це. — Вона хотіла додати «тебе ж торкнувся Бог Спалахів», але промовчала.
Її чоловік не зміг би стримати глузливої посмішки. Для нього боги були інструментом, який люди використовували, щоб маніпулювати іншими. Але правда полягала в тому, що перед нею був не Марко Дорош, а генерал Григоренко — другий. Чоловік мовчки сховав папірець до нагрудної кишені.
— Я справді тебе шукала, — прошепотіла Ма.
— Що ж, тепер у тебе інша мета. — Дорош-Григоренко кинув погляд на її живіт, підвівся і попрямував у бік табору Армії потвор, не озираючись.
Ма пошкандибала прощатися з Анархією. Вона вирішила не казати подрузі, ким Григоренко-другий був до Спалахів. У легендарного героя, покликаного самим Богом, віриш сильніше, ніж у звичайну людину, що змінила свої переконання. Але Ма запевнила, що армійцям можна вірити.
— Наші діти колись обов’язково зустрінуться, — усміхнулася Анархія, вкладаючись на ноші.
Армійці приготувалися вирушати. А Ма подумала, що навіть Дешт не знищить життєствердної наївності її подруги.
— Ми теж іще зустрінемося.
Зранку, коли від армійців не залишилося і сліду, Азіз-баба дав їй напитися якогось зілля, а Саша Бідний допоміг залізти на мажару. Акинджий так зрадів, що вона залишиться, що змусив свого кунака — червоношкірого засоленого з рогами на ім’я Шейтан — стати навкарачки й зробитися живою сходинкою для Ма. — Не бійся, дівчинко. Я вже таке робив. — Азіз-баба, що всівся поряд, поплескав її по животі.
Ма відчувала кожну вибоїну й постійно совалася, намагаючись зручніше вмоститися. У світлі дня Азіз-баба здався не просто старим, а древнім, наче ожила мумія. Ма не помітила зовнішніх змін, і це було найгірше: отже, суєр торкнувся розуму.
— Що? — обережно запитала вона.
— Приймав пологи. Теж тут, в Ак-Шеїх.
— І як усе пройшло?
— Непогано. — Азіз-баба прикрив повіки, наче згадуючи ту картину. — Мати померла. А от дитина вижила. — Старий закашлявся, ударив себе кулачком у груди й незворушно продовжив: — Але ти не переживай. То не про тебе. Та мати носила в собі прокляття. Родове — найстрашніше з усього, що може бути. — А потім, наче виправдовуючись за слова, що могли її засмутити, додав: — Але її син став богом. Чи завжди таким був?
Старий замислено потягнувся до балонів, що лежали в кутку мажари, розмотав шланги, натягнув на обличчя маску, відкрутив вентиль і вдихнув. Ма чекала, що він продовжить, але Азіз-баба мовчав.
— Як його звали? — запитала Ма, коли старий надихався.
— Кого?
— Хлопчика, про якого ви говорите?
— Хлопчика?
— Того, чия мати померла? — Ма вже пошкодувала, що запитала. Перше враження було правдивим: старий геть позбувся клепок.
— Мамай, — через довгу паузу, коли Ма вже почало здаватися, що старий заснув чи навіть помер, відповів він. — Але твою дитину ми назвемо якось по-іншому. Якщо ти, звісно, виживеш і ще пам’ятатимеш цю розмову. — Старий розвернув до неї маленьке, наче спечене яблуко, обличчя і розреготався безбарвним сміхом, а потім знову по-дружньому поплескав по животі.
А Ма подумала, що такого вона точно не забуде й обов’язково трісне старого, якщо він іще раз повторить цей огидний жест.
Ма. Влада крові
— Ти хочеш сказати, що після пологів усе забула?
Сфена трималася за банку з бакасою, наче п’яниця — за стовп. Її хилитало, блідими щоками котився піт. Волосся прилипнуло до скронь, а в проборах між дредами з’явилися краплі крові. Тиждень допитів витяг із Першої Зіниці забагато суєру. Її помічниця — жінка з блакитним пір’ям на голові, яку звали Руф, — запопадливо простягнула Сфені склянку з водою й люто глянула на Ма, наче та була джерелом усіх нещасть.