Ма обережно сплюнула собі за комір закривавлений шматочок мочки Сфени. Перша Зіниця таки не помиляється: Ма — потвора. Роки в Дешті Ма намагалася це заперечувати, різала нарости на спині, пильно стежила за рівнем суєру у своєму тілі і, тамуючи затаєне почуття провини, забуваючи про себе, допомагала іншим засоленим. Наче так могла вбезпечитися від того, щоб стати потворою. Але тепер вона мусила поєднати ці дві частини себе. Хоч як було боляче. Але цього потребував Бекир. Цього потребувала вона.
Сфена може скільки завгодно намагатися закрити свій розум від бакаси, але вона не розуміє Дешт так, як істинний засолений.
Азіз-баба мав рацію. Треба навчитися жити з тим, чого не можеш змінити.
Ма — потвора. А кожен засолений знає: кров — найцінніший товар у Дешті, бо вона дає владу.
Бекир. Мукоеде ляїн ер — невразлива зона
Бекир стягнув маску й зістрибнув із тулпара. Шкіра горіла, очі роз’їдало від піску, а язик хотілося витерти об рукав. До Бекира сміючись підбігла Чорна Корова й заходилася обтрушувати, а потім простягнула свою воду. Бекир зробив чотири ковтки, як було прийнято поводитися з дарованою тобі водою в Дешті, і зусиллям волі змусив себе не допивати одним махом. Свій бурдюк він втратив, утікаючи від бурі.
— Але я знала, що з вами все добре, от просто знала, — радісно сплеснула в долоні дівчинка.
Бекира заскочив зненацька аж такий запал, немов вони не бачилися вічність, а не кілька годин, поки тікали від бурі, немов Ніязі повідомив Чорній Корові щось таке, що підігріло її ставлення до Бекира. Він обережно всміхнувся дівчинці й покосився на Ніязі. Хлопчик-лисеня ледь помітно похитав головою:
«Ні, я не говорив із Чорною Коровою про твого батька. Так, вона завжди така — трошки причмелена».
Відтоді, як Чорна Корова згадала, що її батька звали Марко Дорош, Бекир постійно думав, як їй зізнатися в тому, що в його батька теж було таке ім’я.
Дорогою він навіть вигадав, що ім’я — просто збіг. До Спалахів багато різних людей називалися однаково. Яка вірогідність, що вони мали одного батька? На його щастя, акинджиї не залишали їх наодинці. Нормально поговорити не виходило.
Але не це його турбувало зараз найбільше. Бекир сторожко подивився в Дешт. Саша Бідний та Талавір досі не показалися.
— Інші нас знайдуть, — сказав Ніязі, показуючи на купу за спиною. — Це неможливо не помітити.
Здалеку величезна купа брухту нагадувала Кара-Меркит з околиць Ак-Шеїх. Її накидали акинджиї та гуманітарні конвої Старших Братів, які прямували на Матір Вітрів. Звідси до Станції залишався денний перехід.
— Акинджиї називають її Тотланган демір оба — Залізна купа. Кожен, хто йде цим шляхом, має вкинути щось залізне від себе. Шейтан каже, що це плата дорозі за прохід. Вони всі щось дали. Не хочеш кинути? — Ніязі запитально подивився на Бекира, але той проігнорував. «Ага, буде він ділитися своїм залізом із дорогою до пекла».
Діти ступили кілька кроків до купи й з цікавістю почали роздивлятися покинутий брухт. Метал у Дешті цінувався, він був легкий, вогнетривкий, здатний пережити бурю, а проте й небезпечний. Вважали, що залізо накопичує суєр, особливо той, що довго був підставлений усім вітрам. Так багато металу в одному місці Бекир іще не бачив. Чого тут тільки не було: іржаві авто, уламки від авіаційних бомб, деталі невідомого призначення — все, чим жив і завдяки чому помер Кіммерик. Від купи смерділо іржею і старістю. Видовище заворожувало й лякало, тому що було занадто чужим, занадто стороннім серед безкраїх степів Дешту, немов пухлина, яка тільки розросталася без жодного шансу її позбутися.
— Чого прохолоджуєтеся? Валіть робити укриття, — пролунало над ними.
Бекир звів очі й побачив, що Близнюки стояли на краю стіни з брухту. Через бурю двоголовий син Саші Бідного досі не відновив цілісності, у місці склеювання стирчали огидні темно-рожеві пагони. — Оглухли? Валіть укриття робити.
— А то що? — запитала Чорна Корова й демонстративно поглянула на свої долоні.Близнюкисинхроннопоказали непристойнийжест, алепромовчали.
— Розкомандувався, — буркнув Ніязі, — думає, як Саші Бідного немає, то він його заступник.
Бекир знову поглянув на Дешт. Сонце досягло зеніту, Дешт бринів від спеки й був порожнім.