— Треба допомогти натягнути тент, бо всі спечемося, — сказав він друзям і поліз брухтом.
Біля купи з брухту була складена невелика кімната без даху, на яку Джин із Шейтаном намагалися напнути брезент. Близнюки розмахували вільними руками, удаючи, що керують процесом. Бекира з Ніязі відправили допомагати на стіну, щоб вони звідти тягнули дах. Найкориснішим виявився хлопчик-лисеня.
Він стрибав по огорожі й тягав кінці брезенту, а Бекир нарешті зміг роздивитися схід. Наче гнилі зуби, майоріли руїни Шейх-Елі, засвідчуючи їхню близькість до кінцевої мети подорожі. У небі невсипущим оком темніла Мати Вітрів. А ще далі розстилалися гнилі болота. Десь за ними й мав бути суєрний купол — межа Дешту, а далі нарешті материк — батьківщина його батьків, земля Діви.
— Ідуть! — закричала знизу Чорна Корова.
Бекир розвернувся, не розуміючи, як він пропустив самотніх подорожніх.
На обрії з’явився вершник на тулпарі. Вони встигли затягнути троси, обтрусити руки від іржі й навіть випити води, коли нарешті до купи наблизився Саша Бідний.
— Де Талавір? — не даючи акинджию злізти із сідла, запитав Бекир.
— Може, грифон по нього повернувся? — Чорна Корова подивилася в небо. А Бекир — пильно в жовті очі Саші.
Акинджий мовчки відстебнув маску, налив до рота води й виполоскав із дірок у щоках пісок, а тоді нарешті промовив:
— Обур-куртка. Звалився з тулпара, я не зміг його знайти. — Саша Бідний крізь виразки загрозливо ощирився.
— Звалився з тулпара чи ти сам його скинув?! — закричав Бекир. — Я тобі не вірю, Сашо Бідний. Ти завжди хотів його вбити!
— Дався мені твій Повноважний, пташко, його з’їв Дешт. Дешт не любить зрадників і покручів, — сказав акинджий, припинаючи тулпара. Бекир був певен, що Саша не хоче зустрічатися з ним очима.
— Хто б казав. Це ти зрадив Ак-Шеїх.
— Ак-Шеїх завинило перед Богом Спалахів і за те поплатилося, — огризнувся Саша Бідний. Йому уривався терпець. Великі, вкриті виразками руки затремтіли. — А може, ти, пташко, злякався? Замість того щоб рятувати матір, захотів утекти з Повноважним? Зізнайся, пташко?
Знущальний голос Саші Бідного був немов шпичаки під нігті. Найбільше Бекиру боліло те, що він мав рацію. Талавір і справді міг допомогти йому втекти.
— Правда в тому, пташко, що ти йому не потрібен. Не здивуюся, якщо й цього разу він просто звалив.
Бекир відчув, як кров ударила в обличчя, а кулаки стиснулися самі собою.
— Не треба, Бекире, цим ти йому не допоможеш, — промовила дівчинка й потягла його за рукав.
— З Обур-куртки не виходять живим, — несподівано голосно промовив до акинджия Ніязі. — Дід каже: Обур-куртка така ж голодна, як і вогонь. Казав…
Гіркота в словах хлопчика-лисеняти проколола Бекира, наче ніж — міхур.
Гнів, замість того, щоб вибухнути, витік тонкою цівкою. Бекир відчув провину, бо за своїм горем забув про втрату Ніязі. Талавір відвернувся від нього, тікав, коли Бекир так потребував допомоги, а Ніязі завжди був поряд. Натомість Бекир уникав відвертої розмови зі своїм другом, боявся поділитися з ним своїми сумнівами й при цьому думками постійно повертався до звинувачень Кемаля-шейха. Підозри отруювали й не давали оплакати діда. Бекир злився на себе, а найдужче — на те, що не міг поговорити про Азіза-бабу з Ніязі. Він узагалі уникав щирих розмов. А колись сварився з Ма саме через те, що вона не хотіла відповідати на його запитання. То що з ним сталося зараз? Невже акинджий має рацію і він боїться? «Я мушу з нею поговорити», — подумав Бекир, спостерігаючи, як Чорна Корова намагається виманити з брухту Забувайка.
— Мені треба тобі дещо сказати. — Бекир схопив її за руку й потягнув у тінь. Він очікував, що їх зупинять, але Саша Бідний лише махнув рукою. Бекир обійшов купу в пошуках підхожого місця, знайшов кузов старої автівки, до якого можна було залізти, і потяг Чорну Корову досередини. Сонце перетворило залізо на розпечену джезву, і вони, як казкові обири-кровопивці, що бояться світла, щоб хоч якось убезпечитися від жару, розмістилися точно в центрі тіні. Бекир відчув, що відразу зробився мокрий від поту. Лоб дівчинки теж блищав, а щоки стали рожевими, як укритий суєром Дешт на ранок після бурі. Бекир подумав, що знайшов не найкращий сховок і зручніше було б місце, що хоч трошки продувається, але шукати його ніколи. Він дістав мішечок, у якому носив камінці для тогуз коргоол, і почав розмотувати мотузку.
— Ти хочеш пограти? Але ж я не дуже вмію. — Чорна Корова винувато кліпнула очима.
Бекир висипав вміст мішечка собі на долоню. Між камінцями блиснуло золото. — На.—Вінпростягнув дівчинціобручку Ма.