— Ти що? — Чорна Корова зніяковіло всміхнулася і заправила довге чорне пасмо за вухо. — Ти пропонуєш мені одружитися з тобою?
Бекир відчув, що в кабіні стало ще спекотніше, спиною заструменів піт.
— Прочитай. На внутрішньому боці.
Чорна Корова піднесла обручку до сонця, беззвучно прошепотіла прочитане й підняла на Бекира здивовані очі.
— Тут написане ім’я мого батька. Я не розумію. Його ж тобі віддала Ма?
Вона знала Марка Дороша?
Бекир кивнув. Спробував щось сказати, але слова ніби засохли в горлі.
Йому довелося прокашлятися, перш ніж він вимовив:
— Він і мій батько.
— Справжній? — Очі Чорної Корови округлилися.
Перш ніж Бекир встиг вигадати відповідь, вона притягнула Бекира до себе й міцно-міцно обійняла тоненькими руками. І лише через деякий час, коли він розповів усе, що зі слів матері знав про батька, Бекир нарешті зважився запитати найважливіше:
— Як думаєш, чому Марко Дорош не дав знати, що живий? Чому не прийшов до нас із Ма?
— Він згадував про колишню дружину, я ж тобі казала. Але в нього було багато справ. Я сама бачила його дуже рідко. Здебільшого сиділа в тому дурному монастирі в Киїк-кобі. Може, він узагалі не знав про твоє існування? Чи не знав, де шукати Ма? Чи не хотів наражати вас на небезпеку. Він же заснував Армію потвор. Його шукали Старші Брати. Ти ж чув, армійцям він і про мене не розказував.
Оце «і про мене» боляче вжалило, наче Марко Дорош належав тільки Чорній Корові. Наче це вона була його істинною дитиною, а не Бекир. Який сенс сперечатися? Марко Дорош мертвий. Один із небагатьох спогадів, від якого навіть Забувайко не зміг позбавити Чорну Корову: те, як він помер.
— Крім того, ти сам казав, що довго не міг вийти з Ак-Шеїх, — не вгавала Чорна Корова, — тобто батькові треба було приїхати до вас. А як він міг, він же займався Армією потвор? Але все це неважливо, головне, що тепер ми є одне в одного. Ми ж майже брат і сестра! — Чорна Корова аж сплеснула в долоні від радості. Уперше після того, як вона віддала Забувайка, Бекир бачив її такою щасливою.
— Як би розчарувався Кемаль-шейх, якби про це дізнався, — до кабіни зазирнув Ніязі. — Він же хотів вас спарувати. А Бог Спалахів забороняє союзи брата та сестри.
Довгі вуха хлопчика-лисеняти затряслися, а з витягнутої пащі вирвався напівсміх-напівкашель.
— По-перше, ми не брат і сестра, не рідні, — випалив Бекир. Чорна Корова хіхікнула. Бекир пізно зрозумів: те, що він сказав, дорівнювало «нам можна паруватися», і накинувся на Ніязі. — Марко Дорош не був її справжнім батьком.
Лише виховав. Вічно ти підслуховуєш.
— І нікого я не підслуховую. Скіф’янка повернулася. Закінчуйте теревенити, бо їдло скінчиться. — Ніязі зовсім по-тваринному почесав за вухом і тихо додав: — Саша Бідний сказав, що за кілька годин виходимо. Хоче ночувати вже за Шейх-Елі.
Усі подивилися на Бекира. Ночувати за Шейх-Елі — коло підніжжя Матері Вітрів. Завтра доля Бекира буде вирішена.
Бекир немов зачарований спостерігав за руїнами Шейх-Елі. Саша Бідний сказав, що вулицями досі можна пройти, але всі подорожні обирали непевний шлях через болота та зарості ялгу. Ходили легенди, що в Шейх-Елі жили привиди перших знищених Спалахами та Старшими Братами. Саме вони охороняли руїни й не давали бурям стерти їх на порох.
За фарсах від Шейх-Елі, наче клаптик на ковдрі, виділялася незвичним кольором магічна невразлива зона. Коли в селищі живцем згорали люди, диміли клітинні баюри «живого м’яса» й у страшних муках змінювалися люди, поруч залишалися неушкоджені працівники Станції Старших Братів.
— Не розумію, чому Бог Спалахів покарав усіх суєром, а цих помилував?
— перестрибнув чергове болітце Ніязі. Через отруйні баюри їм довелося спішитися й вести тулпарів за вудила.
— Твій дід вважав суєр благодаттю, — відказав Бекир, згадуючи одну з проповідей Азіза-баби. Тепер здавалося, що між нею і цим моментом — ціле життя, за яке кожен із них змінився. Бекир провів по відрослому волоссю, зібраному у хвіст на потилиці, й подивився на Ніязі. Подорож Дештом далася хлопчикові-лисеняті особливо важко. Якщо після Ак-Шеїх лише половина тіла нагадувала тваринну, тепер він повністю заріс хутром, кінцівки стали тоншими й змінилися настільки, що він здебільшого бігав на чотирьох. Ніязі точно не вважав свої зміни чимось хорошим і раніше б навів сотні аргументів, чому дід помилявся і суєр не є благодаттю. Але тепер хлопчик-лисеня лише стенув плечима. Смерть примирила його з дідом. І Бекир знову проковтнув своє бажання поговорити про Азіза-бабу начистоту.