«Старші Брати несуть надію всьому людству. У наших лабораторіях ми працюємо над створенням нової людини… Ваші діти стануть солдатами майбутнього…» — наче прокричали слова на вицвілому папірці. Люди на фото нижче здавалися привидами. Бекир довго розглядав зображення, перш ніж зрозумів, що він там бачить. У центрі сидів доктор Зорг. У цьому Бекир не сумнівався. На деякі офіційні свята, крім портрета Язика, Гєра Сєров виносив зображення і його вчителя — доктора Германа Зорга, одного із засновників Старших Братів та автора Догмату. Дивували ті, хто стояв поряд із ним.
Праворуч від доктора Зорга шкірився молодик, у якому Бекир упізнав Кемаля-шейха й навіть мимоволі глянув на його руки, намагаючись побачити кришталики. Ліворуч — чоловік, який із того часу анітрішки не змінився. Це був їхній Азіз-баба. Під фото значився підпис:
«Доктор Зорг у колі кіммерицьких рекрутерів».
«Рекрутерів, — наче спалахнуло в голові Бекира, — тих, хто постачав дітей у школу доктора Зорга, а потім — на Станцію Старших Братів для експериментів».
Фото підтверджувало його найгірші підозри. Кемаль-шейх брехав.
Розказував, що пішов від Азіза-баби, коли дізнався, що той приводить дітей Старшим Братам. Правда була в тому, що й Азіз-баба, і Кемаль-шейх були рекрутерами. Але інша агітка змусила забути й про це. Бекир роздивлявся її, намагаючись пересвідчитися, що зображення не зникне й не зміниться. Це фото він уже неодноразово бачив, ризикуючи отримати на горіхи від Ма, діставав з комода й довго вдивлявся в риси усміхненого білочубого чоловіка. Як і обручку матері, він проніс зображення через весь Дешт, наче це були його охоронні знаки, таємні талісмани на кшталт тумара Чорної Корови, тільки він мало про них говорив і майже нікому не показував. Було дивно й гидко знайти копію світлини зі сховку матері в цій купі непотребу, немов хтось поглумився над його найдорожчим. Але Бекира вразило інше — маленька деталь, якої не було на його фото і яка збереглася на агітці. Він знову потребував відповідей. І найприкріше, що мусив їх шукати в Саші Бідного. Бекир затиснув аркуш у кулаці й підійшов до гурту. Кілька секунд простояв непоміченим, вдихаючи запах диму та вечері, і нарешті запитав:
— Сашо, ти пам’ятаєш, як уперше зустрів Ма?
— Дивне запитання. Хіба ти не знаєш? Я знайшов її в Дешті. Це було за місяць до твого народження. Хіба мати не казала, коли ти народився? — удавано засміявся акинджий, немов прагнув розігнати гнітючу тишу.
— Може, з нею був якийсь чоловік чи вона про когось розказувала?
— Про що ти, Бекире? — занепокоєно запитала Чорна Корова.
— До чого ти це? — Ніязі аж підвівся.
— До того, що мені всі брешуть, — майже виплюнув в обличчя хлопчикові-лисеняті Бекир і розвернувся до Чорної Корови. Здавалося, що під ним відкрилася нора ракоскорпа. Пісок утікав з-під ніг. Бекир втрачав опору, на якій був збудований його світ. — Марко Дорош не міг бути моїм батьком. Вона казала, що він водив гуманітарні конвої і його забрала буря. Але це неправда, він зник тут, у Шейх-Елі.
Він показав Саші Бідному світлину, заповнену невеликими портретними фото. Загальний підпис свідчив, що ці Старші Браті загинули в Шейх-Елі в результаті Спалахів.
— Звідки ти знаєш, що тут твій батько? Ти ж його ніколи не бачив, — хмикнув Саша Бідний і повернув йому папірець. Бекир підійшов до Чорної Корови.
— Ну а ти ж упізнаєш?
Дівчинка уважно роздивилася кожне зображення, навіть провела по них пальцем, наче дотик міг підказати правильну відповідь, а потім указала на фото темноволосого чоловіка з розкосими очима.
— Ні, не вгадала! — майже викрикнув Бекир.
— Вибач, я пам’ятаю його лише засоленим, дуже зміненим, — винувато сказала дівчинка.
— Ось. — Бекир заліз до нагрудної кишені й витяг складений папірець.
Такий маленький, що міг уміститися в тумарі Чорної Корови. Фото в Бекирових руках було вирізане з такої ж агітки. Тільки належало не тому, на кого вказала Чорна Корова, а сусідньому чоловікові. Він був світлошкірим, із грубими, наче різьбленими рисами. — Це фото я таємно витяг у Ма. Вона все життя його від мене ховала. Бачиш, цей чоловік є й на агітці. Якщо це Марко Дорош, то він помер у Шейх-Елі відразу після Спалахів, а отже, за рік до мого народження. Ма казала, що він мій батько. І вона брехала.
— Жінки, — тільки й кинув Саша Бідний. — Хай би хто був твоїм батьком, вона твоя Ма. Я бачив живіт. Азіз-баба витяг тебе з нього, пташко. Вона мати, вона здатна народжувати. І робитиме це.