— Я не належу тобі. І ти не зможеш мене віддати, якщо я сам на це не погоджуся. Хто такий Мамай?! — закричав Бекир, але його ніхто не почув.
Усі заговорили одночасно. Талавір знову переконував не вірити Белокуну.
Його підтримав зранений Сахан Трошки, вимагаючи атакувати Мати Вітрів.
— Буря виїла тобі мозок, — проревів Саша Бідний до армійця. — Ви вже спробували, і що? Ми чесні акинджиї. Ми торгуємо. Ми домовляємося, а не воюємо. Тому ми не Армія потвор. — Саша Бідний розвернувся до Бекира.
Жовті очі горіли дивним вогнем, наче йому було шкода хлопця. — Зрозумій, по-іншому Ма не врятуєш.
У бараку стало спекотно. Навіть Бурун перестав крутитися й завмер під руками Джина. Усі переводили погляди з бея акинджиїв на Повноважного, а потім — на Бекира, наче очікували на остаточне рішення.
— Торгуючи дітьми, землею чи вірністю, ти завжди отримуєш менше, ніж втрачаєш, Сашо-аго, — промовив Талавір, потираючи бляшку. — Повторю те, що сказав у Дешті. Ви вже привели хлопчика. Хай що б сказав Белокун, обміну не буде. Він спустить на вас Старших Братів і отримає бажане. А я пропоную звільнити Ма, залишити Бекира й навіть повернути дочку Сахана Трошки. І тільки від тебе, Сашо-аго, залежить, скільки людей завтра помруть.
Останні слова Талавіра потонули в гімні Двобогу. Діти затулили вуха.
Шейтан і Джин обмінялися напруженими поглядами. Слова пісні наче промовляли до кожного з них, витягували найсокровенніше й найболючіше, змушували сумніватися і зневірюватися. До них почало доходити, у що вони влізли. Єдине, для чого торгуються Старші Брати, — це щоб отримати більше, ніж їм пропонують, а зупиняються лише тоді, коли забирають усе. Ще не було такого, щоб хтось викрутив домовленість із Гавеном Белокуном на свою користь.
Чи вдасться це Саші Бідному? Але й в очах бея акинджиїв більше не було тої впевненості, що вони випромінювали до перемовин із Матір’ю Вітрів.
— Що ти можеш запропонувати, пташко з брухту?
— запитав Саша Бідний, коли гімн стихнув.
— На місці Белокуна я б не ризикував. А отже, Ма завтра не спуститься.
Але Сфена буде. Вигадає якесь пояснення, чому ви самі маєте піднятися.
— І що? — з недовірою запитав Саша Бідний. — Щойно вони відчують небезпеку, одразу відкриють вогонь.
— Тож треба зробити так, щоб не відчули. Ми їх розіграємо, — замість Повноважного відповів Бекир. — Удамо, що ви мене передаєте. А натомість захопимо цю Першу Зіницю, так?
— Так, — здивовано всміхнувся до нього Талавір. — Завтра буде чудовий бій. У нас є двоє божевільних з Армії потвор, грифон і дівчинка, яка вміє кидатися вогнем. Хороші шанси.
— Буа-ах! — радісно вигукнув Сахан Трошки й підняв угору здорову руку.
Кукса неспокійно сіпнулася. — Ви той юрт, на який я заслуговую!
— Ти ледь мене не вбив, білопика потворо, — огризнувся до нього Саша Бідний. — В інші часи я б з тобою срати під один кущ не сів, але. — Акинджий набрав у легені повітря. — Не вірю, що таке кажу, але. Якши. Нумо спробуємо, пташки, отримати все.
— Треба заспівати пісню. Повідомити Болбочана, — прошепотів Бекир Ніязі. Хлопчик-лисеня потер очі й спросоння пошукав на плечі Забувайка. Очі ящірки блиснули у волоссі Чорної Корови. Забувайко досі боявся дівчинки й перебирався до неї, тільки коли Чорна Корова засинала.
— Ходімо.
У бараку стояв теплий тваринний дух, наче тут спали не чоловіки, а загін тварин. Джин видував у ніздрі тонкі цівки полум’я. Близнюки неспокійно посвистували. Шейтан сидів коло вогнища. Йому пощастило першому підтримувати вогонь, і він скористався нагодою, щоб вишкребти залишки вечері з похідного казана.
Коли рішення про атаку ухвалили, Джин зварив шорбаси. Кожен вкинув до казана щось їстівне. Ніязі — останню жменю сушених жуків, Чорна Корова — кілька кульок солодкого борошна, що завалялися в кишені. Інші — переважно сухе м’ясо. Залили кількома ложками води, і Джин ритуально потер пальцями над казаном, наче сипав сіль. Ма казала, що їжу до Спалахів завжди солили. І для Бекира це залишилося незрозумілою загадкою. Він навіть думав, що до Спалахів існувала якась інша сіль. І лише вода та їжа з Кара-Тобе дали зрозуміти, що таке «відсутність солі». Це відсутність смаку, відсутність життя. А от у Дешті будь-яка їжа була цим життям переповнена. Бекир проковтнув голодну слину.
Кожному дісталося лише по кілька ложок шорбаси. Бекир подумав про Ма й про їхню юрту в Ак-Шеїх. Він розумів, що вона зруйнована бурею, але як Чорна Корова відчувала присутність Забувайка, так і він уявою тягнувся туди, де його дім. Єдиний, який він знав.