Шейтан зупинив ложку й звів на дітей очі.
— До вітру, — сказала за спиною Бекира Чорна Корова. — Сама боюся.
— Тому береш аж двох? — хмикнув Шейтан. Його очі посоловіли, а зуби почервоніли від юшану.
Акинджий не дочекався відповіді, опустив голову й продовжив відшкрябувати їжу. Вони були в центрі Дешту, під носом у Матері Вітрів, тікати звідси так само безглуздо, як переходити Гниле море під обстрілами.
Знадвору прохід перегородив грифон. Бекир на мить завмер, розмірковуючи, як перелізти через тварину. Він обережно поставив ногу коло дзьоба й подумав, що той перекусить її за раз. Повіки грифона сіпнулися.
Талавір озирнувся на Бекира і притиснув пальця до губ. Погляд Повноважного лякав. Очі були скляні, як у того, хто перебував у трансі. Безкровні губи здригалися від нечутних слів.
— Я хочу попередити Болбочана. Нам знадобиться більше людей, — прошепотів Бекир, до кінця не розуміючи, чи чує його Повноважний.
Талавір кивнув і поклав руку на лапу грифона. Не прокидаючись, тварина відсунула голову. Бекир потягнув Чорну Корову та Ніязі за собою.
Після задухи барака було приємно наповнити легені нічним повітрям Дешту. Високо в небі світилася Йилдиз — зірка Діви. Під нею червоніли вогні Матері Вітрів.
— Краще трохи відійти, щоб акинджиї не почули, — сказав Бекир.
Ніязі сонно кивнув. Вони відійшли до руїн сусіднього барака. Йилдиз сховалася за Матір’ю Вітрів — і почало здаватися, що сама Станція випромінює божественне світло, але чомусь тепер холодне й непривітне, як випари над отруйними болітцями в променях призахідного сонця. Повітря наче застигло.
Бекир запитав себе, як давно вони бачили перекотиполе й чи зможуть викликати його сюди — до мукоеде ляїн ер. Він зняв із шиї свисток і простягнув хлопчикові-лисеняті. Чорна Корова мерзлякувато зіщулилася. Ніязі прочистив горло й заспівав тоненьким голоском:
Гей-гей, бинбашкорай!
Він тричі повторив слова. У кінці кожної фрази Бекир свистів, але нічого не сталося. Перекотиполе не з’явилося.
— Ти певен, що все правильно запам’ятав? — у відчаї перепитав Бекир.
— Так, хіба не пам’ятаєш? Дід її теж співав. Думаєш, він і з цим надурив?
— Я не знаю. Забудь, однаково це дурна ідея. Обмін через кілька годин.
Вони все одно не встигли б.
Бекир до останнього вірив, що Армія потвор прийде вчасно й кликати їх не знадобиться. Підсвідомо відтягував момент викликання перекотиполя, бо думав, що Болбочан от-от їх перестріне. А до того Бекир міг упоратися сам. Він же дорослий, той, хто пройшов обряд засівання Дешту кров’ю. Але Армія потвор усе не з’являлася. А в ньому, як отруйна ялгу, розросталася зневіра у всіх, а особливо у власних силах. На що він розраховував? Він лише безпорадна дитина.
— Це й був твій план? Викликати Болбочана в останній момент? — Чорна Корова не змогла приховати розчарування, але потім наче відчула його думки.
— Може, вони й встигнуть? Крім того, є Повноважний із грифоном та акинджиї. Усе дуже добре. — Дівчинка потерла долоні й позіхнула. Вона вірила у це так само сильно, як і в те, що є невдалою жертвою, якій неможливо нашкодити.
— Історія з Азізом-бабою чи Марком Дорошем тебе нічого не навчила? — Досада Бекира нарешті попросилася назовні. Як вона могла бути такою наївною?
— У Дешті кожен сам за себе.
Ніязі відвів очі. Якщо він і думав інакше, то сперечатися не наважувався.
— Ти помиляєшся. — В очах дівчинки забриніли сльози. — Марко Дорош був хороший. Може, тому Ма сказала, що він твій батько.
Бекир уже не міг стриматися:
— Скільки разів за життя ти його бачила? Чому він про тебе не розказував армійцям, чому перед смертю не передав їм під опіку?
— Я не знаю. Нащо ти мене про це питаєш? Він був хороший, — повторила Чорна Корова.
Ніязі обхопив її руку лапками, намагаючись заспокоїти. Цей жест роздратував Бекира ще дужче.
— Ми опинилися тут через брехню. Твій дід відправив нас по Золоту Колиску, якої не існує!
— Старші Брати завжди за нами стежать, — пролунав за його спиною голос Талавіра. — Ви так горлопаните, що побудите акинджиїв. І зрештою завчасу привернете увагу Станції.
У світлі Йилдиз від налиплої солі Повноважний блищав не гірше за отруйні болітця, і першої миті Бекир було подумав, що то привид із Шейх-Елі.
— Ще є кілька годин. Вам краще поспати. Сон іноді дає відповіді. — Талавір витер сльози зі щоки Чорної Корови. Дівчинка вдячно всміхнулася.
— Батько казав, що всі ми — лише сон бога. Ми йому снимося. А якщо сплячому прошепотіти інше, то сон зміниться. Може, тому він відправив це Белокуну? — Вона торкнулася тумара на шиї. — Може, богу треба сказати правильні слова — і Дешт зміниться?