З-за стіни долинув стукіт. Спершу обережний, потім усе голосніший. Ма згадала про дитину в сусідній кімнаті.
— Гей, усе добре. Ми трохи піднялися, мабуть, від бурі. Не бійся.
— Евге, — пролунало з того боку.
— Так, не бійся. — Ма не зрозуміла, що саме сказала дитина, але відчула потребу її заспокоїти. — Уже зупинилися, далі такого не буде.
— Менім адім Евге.
Ма порилася в пам’яті. Кіммерицькою це означало «мене звати додому».
— Це твоє ім’я — Евге? А мене звати Ма. У мене є син, йому майже тринадцять, а скільки тобі?
Вона досить довго чекала на відповідь.
— Евге, — знову промовила дитина й повторила.
— Ма. Покажу.
Ма уявила, як зовсім маленька дитина дивиться на пальці й силкується показати вік. Вона вже хотіла сказати, що це неважливо, але з вентиляційної решітки біля підлоги пролізло п’ять тонких кришталевих шпичок із концентрованого рожевуватого суєру. На мить вони перетворилися на дитячу ручку, а потім знову сховалися в отворі.
— Тобі п’ять? — Ма інстинктивно, прагнучи якомога далі відсунутися від смертоносних пагонів, втиснулася в бильце ліжка.
— П’ять.
— Чудово! Це дуже хороший вік. Ти вже зовсім дорослий. Чи, пробач, ти хлопчик чи дівчинка?
З-за решітки пролунав дзвінкий сміх.
— Дівчинка, — проказала Евге й несподівано додала: — Хлопчик.
— Я не зрозуміла.
— Я — дівчинка, а за стіною — хлопчик. Дорослий, знає тебе. Ти його Ма.
— Там Бекир? Ти говориш про Бекира? — Ма затрясла ліжком у марній спробі відв’язатися. І лише за мить подумала, що злякала дитину, і спитала якомога спокійніше: — З ним усе добре?
Дівчинка мовчала.
— У нього щось болить? Він поранений?
— Спить, — відповіла Евге. — Йому сниться дівчинка, що внизу.
— Чорна Корова внизу?
На мить запанувала пауза, а потім Евге сказала те, що Ма очікувала почути найменше, ще й від п’ятирічної.
— Ні. Внизу, але не там. Чорна Корова зараз у тогірек Діви.
— Про що ти говориш? Як це може бути? — зашепотіла Ма, але відповіді не дочекалася. Двері скрипнули. Вона ледь встигнула вивернути шию, щоб зубами дістати кульку фармакону, яку до того ховала в кутику подушки.
Нарости на лопатках занили від зусиль. Кулька обдерла горло, але вона її все ж проковтнула.
— Ти добре її прив’язала? — пролунав високий примхливий голос. Ма ледь не застогнала від розчарування. На порозі була не Сфена, а її помічниця Руф, а отже, Ма даремно проковтнула фармакон. Вироблений із крові Першої Зіниці, він міг подіяти тільки на неї.
— Сфена наказала привести тебе на місток. — Руф окинула поглядом Ма, наче роздумуючи, як їй виконати наказ, зважаючи на те, що Ма прив’язана. Вона подала знак Ханум, а сама демонстративно погладила банку з бакасою. Мовляв, диви, що мені дала Сфена, і спробуй тільки показати зуби.
— Я чула вибухи. На Матір Вітрів напали? — Ма гарячково думала, що робити. Якщо Руф відведе її на місток, а там вона змусить Сфену торкнутися бакаси, то дістане можливість заволодіти свідомістю Першої Зіниці.
— Так, був бій, — Руф провела нігтями по склу банки так, що в Ма звело зуби. — Ми відбили твоє поріддя. Сфена каже, що він важливий, як і ти. Хоча не розумію чому. Як на мене, ти звичайна потвора з Дешту.
Мати Вітрів знову здригнулася. Руф нетерпляче зиркнула на вікно, немов обраховуючи, скільки має часу. Ханум схопилася за одвірок.
— Навіть після твого дикого нападу Сфена думає, що ти допоможеш розібратися з Белокуном. Але йому й так не довго облавок топтати. Він уже почав харкати кров’ю. То нащо ти їй, лікарко? Чому вона хоче тебе залишити? За що тебе вподобав Талавір? — Руф повільно, наче пестячи, провела по обідку банки, а потім, коли Ма цього найменше очікувала, спритно засадила пальці в бакасу. Ма завила від болю. Руф їй заздрила, ненавиділа, і всі ці емоції манкур вилив їй під шкіру. — Може, ти й мені покажеш, що в тобі такого особливого?
— Вни-изу що-ось відбува-ається, — подала голос Ханум.
— Я тільки отримала цю штуку, дай трохи погратися. — Не виймаючи руки, огризнулася Руф.
Ма спробувала зосередитися. Руф уперше торкнулася бакаси, вона не могла опиратися так, як Сфена, і Ма читала пір’яволосу, як відкриту книгу.
— Ні, навіть не думай це робити. — Руф висмикнула з банки руку й витерла пальця об одяг. Ма її недооцінила. Помічниця Першої Зіниці підготувалася. Руф витягла з кишені маленький старовинний пістолет і наставила на ліжко. — Я знаю, хто ти, знаю, що ти хочеш зробити зі Сфеною, — використати її, а потім зрадити. Я це відчула. Вона буде вдячною, коли я відкрию їй очі. У неї є я, і більше нам ніхто не потрібен. — Зброя в руці Руфі затремтіла.