Ханум тихо зойкнула, затулила обличчя руками й зашепотіла молитву.
Вона першою побачила те, на що Ма звернула увагу наступної миті. За спиною в Руфі з вентиляційного отвору до кімнати знову пролізли паростки суєру, наче Евге хотіла розібратися, що тут відбувається. Руф цього не побачила, хоч могла б і зреагувати на сплеск суєру. Ма відчула, наче в кімнаті зараз завирує буря.
Волосся на її шкірі стало дибки, а в крові завирував суєр, підсилений дією фармакону. Нарости на лопатках збільшилися. Вивертаючи руки в зап’ястках, вона подалася наперед, немов хотіла грудьми зустріти кулю. Фармакон не мав сили над Руф’ю, але подіяв іншим чином — активізував зміни в тілі Ма. Те, з чим вона так довго боролася, узяло гору. Ма напружила м’язи, вигнула хребет і дала виростам свободу. Гострі шипи з тріском розірвали пута на її руках. Очі Руфі розширилися. Вона не очікувала побачити такі різкі зміни й натиснула на гачок. Оглушливий постріл збігся з поштовхом Станції, наче вони знову потрапили в бурю. Ма встигла відкотитися на бік ліжка, тож куля застрягла в бильці. Руф спробувала перезарядити пістолет, але Ма зреагувала швидше: довгим наростом штовхнула її в живіт, і Руф відлетіла просто в суєрні пагони Евге. — Відв’яжимене! — крикнула Ма, намагаючисьзвільнити ноги.
Ханум застигла як укопана, переводячи темні очки з Ма на Руф. Нарешті підхопила спідниці, переступила ноги Руфі і кинулася розв’язувати Ма.
— У якій кімнаті Бекир? Ну? Де він?
Ма підібрала зброю. Від юшану та тривалого лежання її хитало, але біль у спині став легшим. Вона змогла розправити нарости. Новоутворення потягнули назад, змінили баланс тіла — Ма довелося схопитися за стіну, щоб не впасти.
Вона з гіркотою подумала, що якби так довго не боролася зі змінами, то вже давно їх опанувала б. Ханум не зводила очей із Руфі, яка корчилася під дією суєру. — МимаємодопомогтиБекиру, — спробувала привестиїїдотямиМа.
— Ні-і. Не зараз. Зараз тогірек Діви. — Ханум схопила її за рукав і потягнула на себе. Станція стабілізувалася. З коридору почулося незвичне виконання гімну Двобогу, наче його наживо співали члени екіпажу. Ма не було коли думати про те, що відбувається.
— Ти збожеволіла. Чого ти від мене хочеш?
— Це я, я прино-осити тобі записки. Тоді-і, давно. Це я-а, я давати атеш-траву Анархії, щоб вона-а народи-ила дівчинку з вогнем у руках. Вона внизу. Ти ма-аєш їй допомогти. Тогірек Діви. За-араз.
Ма сіпнулася, намагаючись звільнитися, і відчула знайомий біль. У її тілі досі був уламок мемобомби. І він відгукнувся на слова Ханум, наче хотів звільнитися. От що їй нагадувало обличчя Чорної Корови — Анархію, її сміх, очі, вигин брів. Дівчинка була її дочкою.
— Ти хочеш, щоб я ввійшла в транс? Ні, не тепер. Я мушу звільнити Бекира. — Ма знову потягнула жінку на себе.
Ханум збожеволіла, але без її допомоги Ма не найде Бекира. Хай що сталося з Чорною Коровою, трансом не зарадиш. Цієї миті на спину Ханум щось стрибнуло. Сині крила забили по обличчю старої, а кігті почали рвати плечі. У скаженому вирі пір’я Ма ледь розгледіла перекошене від люті обличчя Руфі.
Доторки суєрних пагонів Евге змінили її до невпізнаваності. Ма ударила змінену в лоба руків’ям пістолета й відкинула обважніле тіло до стіни. Руф змаліла. Руки перетворилися на крила, а ноги — на пташині лапи. Доторк Евге був неймовірної сили. Ма навіть подумала, чи не варто Руф пристрелити, але в останню мить зупинилася. Їй ще знадобляться кулі. Лапу Руфі вона прив’язала до ніжки ліжка й кинулася до пораненої Ханум.
Кіготь Руфі пробив сонну артерію на шиї медичної сестри, і тепер яскраво-червона кров заливала білий халат. Ма нічого не могла зробити. Вона наблизилася до обличчя Ханум.
— Ти маєш увійти в тогірек Діви. Маєш знати.
Ханум знову схопила її за руку. І цього разу Ма не встигла вчасно звільнитися. Суєрні пагони Евге, що досі майоріли біля стіни, обережно, наче весільна хустка, обмотали їхні руки. І Ма відкинуло в темряву. Це був наче один із кошмарних снів, дарованих юшаном, і водночас вона знала, що все по-справжньому.
Вона впізнала місце. Це було святилище Діви — підвал, де вона перечікувала бурю з Талавіром. Тільки тепер Ма згадала, що саме в ньому народила Бекира. Тоді тут теж стояла задуха через свічки й сушене зілля, яким безперестанку її окурював Азіз-баба. Їй було жарко, шкіру заливав піт, живіт та поперек ломило від перейм. Азіз-баба обтирав її вологою ганчіркою і шепотів якісь молитви. Він і зараз був поряд — у тогіреку Діви: перебирав чотки й беззвучно вимовляв слова. А вона знову народжувала. Ма подивилася на свій роздутий живіт, на висохле перекошене обличчя старого, спробувала підвестися і зрозуміла, що не володіє тілом. Та й чи належало воно їй?