— Я тобі кажу: Саша Бідний м’ясо жере, а ти мені не вірив, — з темряви виступив Болбочан. За ним увійшли Сейдамет та Шипохвіст. — Може, і з нами поділитеся, бо ми тут зади повідбивали, доки до вас дісталися?
На подив Талавіра четвертим до барака ледь протиснувся Кебап. Поперед себе він штовхав старого в засмальцьованому картузі.
— Що витріщилися, наче привидів побачили? Знаєте цих двох? Від здорованя слова добитися не можу, а миршавий усе скиглить, що він бей Ак-Шеїх Гєра Сєров. А я ж то знаю, що те забуте Богом місце злизала буря. То знаєте їх чи ні? — Болбочан умостився поряд із Сашею Бідним і безцеремонно зачерпнув боткхи.
— Знаємо! Він говорить правду! — Ніязі розштовхнув армійців і кинувся на груди до велета з тесаком. — Цей велет — Кебап — онук Азіза-баби, він німий, а Гєра й справді Гєра, наш бей. Дід теж живий? Азіз-баба живий?
Гєра злякано вибалушив очі, а Кебап навіть не поворухнувся.
— Де ви їх знайшли? З ними був мій дід?
— На виході з Шейх-Елі, тільки цих двох, — ледь видушив із себе Болбочан. Його рот був повен їжі. — А я думав, їх духи довели до сказу, тому й не відповідають. У Шейх-Елі повно духів.
За кілька хвилин барак наповнився криками й сум’яттям. Армійці розвели ще одне багаття. Широким колом пустили бурдюк із кумисом та брагою. У повітрі запахло юшаном і полином. Талавір потягнув Гєру за рукав і посадив поряд із собою. Кебап, наче статуя на кургані, залишився стояти біля дверей.
— Навіть іржаве м’ясо тут? Чи тепер уже солоне? — Болбочан окинув Талавіра швидким байдужим поглядом. — Буруне, тремтливе м’ясо, вийди так, щоб я тебе бачив. Що тут сталося? Де хлопчик і що з вогняним дівчам? Я віддавав акинджиям двох здорових дітей.
— На відміну від моїх, вони живі, — пробурмотів Болбочану Саша Бідний і кивнув на тіло Близнюків біля вогнища.
Бей армійців зазирнув під попону. Біля його плеча щось замиготіло.
Талавір бічним зором вихопив постать армійця з юрту Сахана Трошки. Бурун говорив так само швидко, як і рухався. Але Болбочан, здається, усе розібрав.
— Сахан Трошки, дурна твоя голова. — Болбочан нарешті підняв чашу в пам’ять про товариша. — Він прийшов сюди рятувати дитину, яку забрали на досліди. Погане, кволе дитя, зовсім не росло. Ми знайшли її на попелищі Станції тринадцять років тому. І відтоді вона жодним чином не змінилася, ще й суєром смалила. Через неї загинуло кілька гарних армійців. Але Сахан Трошки любив її, немов свою. Ех, дурне-дурне м’ясо. Але що вже поробиш? Залишається помститися за його кров.
— Істинно! Істинно говориш! Вжаримо Матір Вітрів у пам’ять про Сахана Трошки! — підтримали бея армійці.
— Мститися — хороша справа. Але з тобою лише один юрт. Коли прийде решта? — запитав Талавір.
— А чого це зрадник нас допитує? — фиркнув Шипохвіст і злизав із носа набубнявілу краплю слизу.
— Це колишній Старший Брат? Це він утік із Матері Вітрів? Може, він засланий? — питали ті, хто не бачив його раніше.
— Яваш! Хіба ви не бачите, як зрадника смачно поцілував суєр? — миролюбно сказав Болбочан і схилився над Талавіром. — Геть заріс сіллю. Отже, благословенний. Генерал Григоренко-другий ще не ухвалив рішення. Відпустив тільки мене.
— І коли він його ухвалить? Коли Мати Вітрів перетворить усіх нас на попіл?
Болбочан підкрутив залізного вуса масними пальцями. Його око незадоволено блиснуло.
— А ти, солоне м’ясо, ти ж звідти, розкажи якийсь секрет Матері Вітрів?
— Талавіру здалося, що Болбочан теж незадоволений таким зволіканням з боку Григоренка-другого. — Може, знаєш, як спустити Станцію на землю? Це було б корисніше за десяток юртів. Колись один армієць — Балух — думав, що для цього треба підірвати комутаторну кабіну, обірвати трос. І вони це зробили ціною власних життів, але знаєш що? Мати Вітрів так і залишилася в повітрі. Що скажеш ти?
Армійці перезирнулися. На цю загадку ніхто не знав відповіді.
У бараку зависла тиша, але Талавір був змушений визнати, що теж не володіє секретом. Болбочан зневажливо повів бровою. Але в його обличчі не було злоби, лише втома й розуміння того, що завтра в бій. Тож Талавір для нього був або баластом, або товаришем по зброї. В обох випадках не вартим зайвих слів. Усе, що Болбочан міг сказати, мало бути адресоване його людям.
Залізновусий набрав у легені повітря, хвацько скинув голову — око на пружині описало коло — і заговорив глибоким, чітким голосом:
— Швидше за все, завтра ми помремо. І це, слава Богу Спалахів, буде героїчна смерть на святому дженк-майдані — полі битві. Дякуємо Сахану Трошки та іншим загиблим, які проклали шлях. — Болбочан підняв чашу, його товариші викрикнули «Буа-ах!». — Наші смерті розворушать Дешт. Покажемо колаборантам, що потвори можуть битися!