Станція знову здригнулася. «Якого дідька вони досі не зупинили грифонів?»
Повз ілюмінатор пролетів один із птахолевів, і вона змогла роздивитися вершника. Потвора із залізними вусами перехопила її погляд і весело відсалютувала. А потім грифон кинув у скло зірваний з обшивки динамік. Сфена відсахнулася. Скло залишилося цілим, але Мати Вітрів різко похилилася.
Почався і відразу обірвався гімн Двобогу.
— Що відбувається?
Сфену жбурнуло у вікно, вона боляче вдарилася лобом об перегородку.
Ліве око залила кров. Їх знову підкинуло. Станція почала втрачати висоту.
— Вони збили останній динамік, — сказав Белокун. — Гімн Двобогу — ось що тримало Матір Вітрів на льоту.
Белокун набрав у легені повітря й закричав:
— Слався! Слався, Двобоже!
— Зараза! — завила Сфена й потягнулася до банки з бакасою. — Усім співати! Співати гімн Двобогу!
Щойно вона торкнулася слизької шкіри, пальці прошив різкий біль. Очі залили сльози. Вона відчула страх і отупіння всіх Старших Братів на Станції.
Манкури збили їм волю, зробили рабами жаби. Вони покірно роззявляли роти, але в народженого ними гімну не було потрібної енергії. Тупа покора вбила пристрасть віри.
У вирі картинок та отупілих емоцій одна свідомість була наче вогонь у нічному Дешті. Спалах болю й вибух суєру, агонія перед навалою змін.
— Руф? — покликала Сфена. Очима жінки з пір’ям вона побачила свою Іфігенію Кіммерицьку — і все навколо втратило сенс.
— Ні! Ма! Стій! — розкидаючи всіх на своєму шляху, Сфена вибігла з командного містка. — Зупинися, ти не можеш утекти!
— Марія хоче забрати Мамая, — за нею, чіпляючись за стіни, поповз Белокун.
Ма. Прийми мене, Деште
Станцію труснуло так, що Ма ледве не влетіла в Евге. Їй довелося з поспіхом відсунутися, щоб випадково не торкнутися дівчинки. Евге дала їй приєднатися до тогіреку Діви, проте Ма бачила, що сталося з Руф’ю від випадкового доторку до суєрних пальців, і не хотіла випробовувати долю. На дівчинці була лише лікарняна роба. Ма обмотала її простирадлом. На вигляд Евге було не більше п’яти. Довге світле волосся й великі рожеві очі. У Ма не вистачило часу розпитати про останні слова Ханум. Якщо дівчинка врятувалася з пожежі тринадцять років тому, вона мала бути набагато старшою. По тому, як здригалася Мати Вітрів, Ма зрозуміла, що зовні точиться бій. Вона наче знову повернулася в той момент, коли вони з Анархією тікали до рятівних воріт.
Тільки цього разу вони були в небі. Якщо Чорна Корова передала її послання, особливого вибору не залишалося: вона знову мусила тікати.
Шлях до кімнати Бекира перерізували гвинтові сходи, що вели на верхню палубу. Ма зосередилася на Евге й пізно помітила Старшого Брата попереду себе.
Його очі були затуманені, а в лобі пульсував манкур, проте він безпомильно цілився просто їй у голову. «Цілився, але не стріляв», — подумала Ма й сказала:
— Сфено, не роби дурниць.
Рука зі зброєю підстрибнула, Старший Брат зігнувся, його голова приземлилася на залізне бильце сходів, а з ока вилізла якась колючка. На мить Ма подумала, що це Перша Зіниця, але потім з-за спини Старшого Брата з’явилося обличчя Бекира. Він знічено подивився на мертвого чоловіка й витер руки об одяг. Там, де хлопець торкнувся тканини, залишилися брудно-зелені сліди, наче він копирсався в землі.
— Ти вмієш випускати з рук дерев’яні шпичаки? — ошелешено перепитала Ма.
— Ні, мене слухається рослинність. Навіть суха. Мертва оживає. А що в тебе на спині?
Ма простягнула Бекиру руку, закликаючи підійти до неї.
— Довго розказувати. Різка зміна концентрації суєру — і мене нарешті торкнулися зміни. Маємо йти.
— Нарешті? Я знаю, що ти це відрізала ще в Ак-Шеїх. — Хлопець не зрушив із місця. — Ти завжди мені брехала. І я нікуди не піду, поки ти не поясниш ось цього, — Бекир витягнув із кишені брудні папірці й передав Ма.
Вона відразу впізнала зображення. Це було маленьке фото, яке вона роками ховала від Бекира, а ще — копія агітки, з якої вона його вирізала.
— Ти вкрав це з моєї скрині?
— Так, бо думав, що це мій батько. Але на агітці написано, що він загинув за рік до мого народження. Як таке може бути?
— Ти точно хочеш говорити про це зараз, коли внизу йде бій, а нас от-от знайдуть?
— Я хочу знати правду. Я вже не дитина, від якої можна приховувати.
«Правду?» — Ма ледь не застогнала від відчаю. Яку правду? Те, що вона забула обличчя Марка Дороша відразу після народження Бекира й вирізала перший-ліпший портрет, щоб показати сину? А нагоди так і не трапилося, бо вона не хотіла брехати. Адже Марко Дорош, справжній Марко Дорош, забутий Марко Дорош, ніколи не був його батьком. А правда полягала в тому, що вона не знала, як був створений Бекир. Ма подивилася в карі очі сина.