— Ми зробимо тобі власне тіло, — подала голос Евге.
У їхніх голосах було стільки віри й терпіння, наче вони зверталися до справжнього бога. Хлопчик був зовсім не схожим на величного небожителя, але Бекиру так хотілося вірити, що існує той, хто здатен усе виправити. Ма вчила не вірити в богів, казала, що це вигадка невпевнених у собі людей. Але й це було напівправдою. У богів варто вірити хоча б через те, що вони надихають інших на вчинки, на які раніше ті були неспроможні. І Бекир уже відчував силу впливу Тарга на його друзів, а хлопчик іще навіть остаточно не обрав, ким стати. Що б він міг зробити для Кіммерику, ставши справжнім Богом Спалахів? Бекир подумав про Кара-Тобе та жорстокість Кемаля-шейха, про зникле в бурі Ак-Шеїх, про тисячі засолених, що ховалися у своїх норах по всьому Дешту.
Кіммерик був руйнівним, смертельно небезпечним, іноді потворним, але водночас він був його домом, який заслуговував на зцілення.
— Я тебе розумію. Забути кривди і злість дуже важко. Але дорослі не кидають тих, кого люблять. Так уже сталося, що тебе любить величезна кількість засолених. Якби ти був богом і міг чути мої молитви, то вони були би про відроджений Кіммерик, — усміхнувся Бекир.
Тарг спробував повторити його вираз. Губи хлопчика несміливо роз’їхалися, наче щокам було боляче, а потім він розсмакував усмішку й розсміявся на все горло щирим дитячим реготом. До нього приєдналися інші діти. А коли шал спав, Тарг знову розвернувся до сестри.
— Ти мусиш допомогти. Маєш згадати.
— Дурень! — тільки й сказала Амага, але Бекиру здалося, що крізь прикрість у її голосі проросли гордощі за вибір брата.
У темному склепінні над ними спалахнула яскрава цятка. Це було світіння Йилдиз, якого так боявся Азіз-баба, час, коли джадал мав увійти в силу.
— Швидше, берімося за руки, — наказала відьма. — Ти, — Ніязі зіщулився під її поглядом, — співай. Талавіре, дай золоту бляшку.
— О, нарешті запам’ятала моє ім’я, — пробуркотів Повноважний.
Бекир уявлення не мав, що вони мусять зробити, але відчуття сигналізували про небезпеку.
— Знав би ти, як довго я чекала цього моменту, — проказала Амага.
Вона відкинула меча, поволі підвелася зі свого трону, розправила плечі й нагородила кожного довгим пронизливим поглядом. В обличчі жінки щось невловимо змінилося. З’явилася рішучість, наче вона ставала до тільки їй відомого бою, а ще приреченість, як у людини, що робить незворотний вибір. А проте Бекир помітив ще одне: той самий блиск, що торкнувся очей Амаги, коли її змусили поговорити з Таргом. Вона теж щось пригадала, щось болісне й водночас здатне викликати ніжність. Такий погляд був у Ма, коли вона обробляла його рани чи коли, думаючи, що він уже спить, цілувала в лоба. Це був погляд матері, яка знає, що разом із неймовірною любов’ю до дитини крокує біль від неминучої розлуки, тому що діти мають іти далі.
Холодна міцна рука Амаги обхопила його долоню.
Другою вона взялася за лапку Ніязі.
— Ну ж бо, співай, чого мовчиш, хутряне дитя?
Хлопчик-лисеня прокашлявся і почав. Спершу його голос був слабким та невпевненим, але з кожним словом дедалі сильнішав. Бекир знав цю пісню, як і кожна дитина в Ак-Шеїх. Ма співала її щовечора, поки він був маленьким.
«Колискова для богині», — називала її мама, хоч і не могла пояснити, звідки ця назва, адже в пісні йшлося про Золоту Колиску, у якій Діва колихала новонароджений Кіммерик.
— Колискова для богині, — собі під носа прошепотів Бекир.
Амага приязно йому кивнула, а потім захиталася в такт мелодії і продовжила говорити. Вона знову зверталася лише до Тарга:
— Я бачила, як Кіммерик занепав, як народився Двобог, я спостерігала за Мамаєм і раділа, коли ти вперше розплющив очі, а потім знову чекала на тебе. Я хочу прокинутися й водночас цього боюся. Оракул сказав, що я стану царицею далекої землі. Йолоп. Мене ж бо обрала богиня. Вона побачила злякане дівча й вирішила сховатися в її тілі. Ми підійшли одна одній. Діва ненавиділа себе за слабкість і за те, що не змогла захистити Кіммерик. Амага звинувачувала себе в тому, що сталося з братом. Не дивно, що Амага не помітила її присутності, а Діва в тілі дівчинки забула, що вона богиня. Час прокидатися. Дівчинка, що ненавиділа Діву століттями, існувала в одному тілі зі сплячою богинею. І навіть, коли ти втік від мене, сховався в тілі Мамая, я не згадала про доторк богині. Час прокидатися. Пробач мені й будь вільним від моїх бажань. І нехай нарешті богиня обійме своє дитя. Час прокидатися.
Над ними здійнявся вихор. Дві реальності почали зливатися. Бекир знав, що він у голові Талавіра, що тримає за руки духів, і водночас бачив Дешт, місце падіння Матері Вітрів, вирви замість бараків, складені для тризни тіла, себе й друзів у колі. Ма кричала до армійців і намагалася їх зупинити. Болбочан наставив на Талавіра гвинтівку. Азіз-баба виставив руку в проханні зачекати ще трошки. І в реальності навколо них закрутився вихор. Колискову, яку почав Ніязі, підтримали інші. Евге випустила суєрні пагони, долоні Чорної Корови почервоніли від жару. Бекир відчув, як до нього потягнулися дерев’яні уламки Золотої Колиски, що були на тілі Талавіра. Він дав їм силу ожити.