Ма відсунула завісу до юрти офіційної відьми Ак-Шеїх і заходилася трусити одяг так, наче прийшла з глибокого Дешту. Перше, чого її навчили в Ак-Шеїх, — чистити одяг на порозі юрти. Це був марний ритуал, суєр проникав повсюди, але вона звикла.
У юрті пахло сухими травами. Зілля звисало з кожної балки та перекладини, встеляло долівку. Найдужче пахнув полин. Офіційна відьма Ак-Шеїх Тітка Валька вважала, що він відганяє духів.
Упереміш із травами висіли засолені рештки почвар із Дешту: ноги кесераток, очі артроплевр, крила кхарталів і навіть жила ракоскорпа. З мутних банок на Ма дивилися слизькі сірі препарати.
Більше, ніж відьомських інгредієнтів, у юрті Тітки Вальки було хіба кухонного начиння. Різноманітний посуд, ложки на довгих ручках, погнуті пательні та проіржавілі каструлі звисали в місцях, вільних від трав. До Спалахів Тітка Валька працювала в шкільній їдальні. Усі в селищі знали, що відьма має слабкість до оплати кухарським начинням.
На почесному місці в юрті стояла статуя богині Діви. Тітка Валька, як і більшість жінок в Ак-Шеїх, вірила в богиню-прародительку Кіммерику. Але потім богиня залишила цю землю. Її відсутністю скористався Двобог і привів своїх приспішників — Старших Братів. Жінки сподівалися, що колись Діва повернеться і врятує своє улюблене дитя. Головне — віднайти Золоту Колиску, у яку богиня вперше поклала новонароджену землю.
Ма почекала, поки очі звикнуть до напівтемряви, і перевела погляд на стілець у центрі юрти. Думки про Талавіра відступили, а серце болісно стиснулося, коли вона побачила скривавлену штанину й огрядну жінку, що поралася коло її сина.
Тітка Валька була величезною і нагадувала тісто, що ризикувало от-от утекти з діжки. Вона носила широку різнокольорову хламиду, і Ма щоразу, як її бачила, дивувалася, скільки ж тканини пішло на це вбрання. Волосся відьми було кучерявим і жорстким, як морська губка. Вона стягувала його в коси й короною заплітала навколо голови. Але найяскравішою ознакою Тітки Вальки був другий рот, що виріс на шиї. Говорила вона переважно з рота на обличчі.
Нижній розкривався під час магічних ритуалів та особливих нагод. Саме зараз темно-червоний язик показався між тонких губ рота, що ледь проглядався в складках заплилої жиром шиї. Ма ледь не скривилася від огиди: скільки б змін вона не побачила за ці роки в Дешті, цей рух Вальчиного язика завжди збивав з пантелику. Так, наче відьмі розрізали горло й з нього вже почали вивалюватися нутрощі.
— Якши, на ньому все заживає, як на копеку. — Тітка Валька кивнула Ма й простягнула Бекиру піалу з відваром солонця трав’янистого. Він найкраще поновлював рідину в організмі. — Але подякуй їй. Приклала жуйку з юшану.
Шкода, що жертва. Була б добра відьма. — Тітка Валька всміхнулася дівчинці, яка сиділа в глибині юрти й гралася з дивною ящіркою.
Ма ледь на неї глянула. Її розпирало від обурення.
— Це лише подряпина, Ма. Нічого страшного. — Бекир намагався не дивитися в очі матері.
— Нічого страшного? А якби тебе зустрів не Бідний, а хтось чужий і забрав, як цінне м’ясо? Ти маєш розуміти — кожен учинок спричиняє наслідки.
За все доводиться платити. — Перед очима Ма промайнула неприємна зустріч з акинджиєм. І це він іще не прийшов по справжню подяку. — Якщо не тобі, то іншим! Руки Ма тремтіли. Вона не хотіла цього говорити, але ледь могла себе контролювати.
— То, може, краще мене зустрів би хтось чужий, щоб тобі не довелося платити!
— Ти поводишся, як дитина.
— А ти… — Бекир скочив зі стільця. — Якби був живим батько, ти б не дозволяла Саші Бідному… — В очах хлопця блиснули сльози, і він вискочив із юрти. Дівчинка підвелася і пішла за ним. Відьма провела їх поглядом, а потім налила відвару Ма й наказала сісти.
— Син твій, а розум у нього свій, — прицмокнула верхнім ротом відьма.
— Він справді зміг відійти від Ак-Шеїх так далеко? Нові ліки?
— Ліки чи впертість, іноді я його не розумію. — Ма ковтнула з чаші й упала на стілець.
— Може, він у батька? — Відьма дістала ступку й потягнулася до решти складників. Звичні рухи Тітки Вальки заспокоювали.
— Так, — невпевнено сказала Ма.
— Зовсім його не пам’ятаєш?
— Майже. Залишився образ, ім’я. Іноді вигадую щось про нього Бекиру.
Він хоче мати батька, хоча б у розповідях. Та хто взагалі після Спалахів може відповідати за власну пам’ять? — Ма хотіла завершити розмову. Вона не любила говорити про втраченого чоловіка.
Тітка Валька вкинула до ступки сушену квітку колхікума, листя кліщинця і потягнулася до товченого перекотиполя. З-за ширми поряд зі статуєю Діви почулися стогони. У Тітки Вальки теж було своє минуле, про яке вона рідко коли згадувала.