Охоронець у звіриній шкурі зловив жертву й підтягнув ближче до статуї. Чорна кров бризнула на дерево, потекла в яму, Амага почула крик. Він пролунав із її рота. Вона спробувала кинутися до батька, але міцні руки тримали за передпліччя. Вона звивалася, кусалася і проклинала всіх довкола, але той, хто тримав, був немов скеля. Вождь дикунів — чоловік із такими ж, як і в неї, очима, щось шепотів. Намагався заспокоїти. Амага його не чула. У її голові пульсували ридання Тарга й передсмертні прокляття чоловіків. А жриця з ножем усе різала й різала горла. Білий гіматрій почервонів од крові, а на замащеному обличчі божевільно палали очі. Вона досі називала імена своєї богині, коли перед статуєю залишилися тільки батько й Тарг. Амага вже не могла кричати. Горло боліло, груди розривало повітря. Вона хотіла, щоб кошмар закінчився. Жриця подивилася на чоловіка, а потім на дівчинку. Рука знесилено опустилася. Вона теж важко дихала. Жінка була старою, дуже старою. Вона повільно підійшла до Амаги й сіла коло неї. Дівчинка побачила стерті зуби.
— Мене звуть Тавропола, і я маю для тебе пропозицію. Ти можеш стати або жрицею богині, або її жертвою, — сказала жінка мовою Амаги. — Діва дає тобі право вибору. Вирішуй. — Жриця подивилася на батька. Амага зрозуміла, про який вибір її просять. Її життя в обмін на його. Батькові очі блищали від сліз.
Амага перевела погляд на брата.
— А Тарг? Що буде з ним?
— Залишиться з дикунами.
Амага подивилася на батька.
— Пам’ятай про обіцянку, яку ти дала матері. Ти маєш зробити все, щоби Тарг жив.
Амага кивнула. Вона була готова пообіцяти що завгодно, тільки б припинилися ці муки.
Роки потому вона намагалася забути цю мить. Переконати себе, що жриця все одно б його вбила. І від рішення Амаги нічого не залежало. Батько скрикнув.
А потім у дірку в підлозі полилася його кров.
Амага залишилася в храмі. А Тарга забрав вождь дикунів — Фоант. Днями й ночами Амага сиділа в кімнатці під храмом і згадувала ту жахливу ніч. Крім неї і жриці, на скелі був лише потворний служка. На його голові не вистачало ока, вуха й частини носа. Ліву руку він ховав у складках одягу — і Амага не зразу побачила, що в нього бракує кисті. Служка не знав мови Амаги, але регулярно приносив їжу й навіть вино. Амага впізнала смак напою з батькового човна. Жінки з поселення залишали на сходах молоко кобилиць, гострий сир із того ж молока, мідії, солону рибу й навіть посічені водорості. З вузького віконця дівчинка бачила очі тих, хто приносить дари, — запалі, хворі. Дикуни ділилися останнім.
— Вони голодують. Їхні діти вмирають. Вони просять Діву допомогти. — Тавропола посміхнулася крізь криві стерті зуби. — Вони, як і ви, зайди. Фоант програв братові й забрав свою частину племені, щоб знайти кращу землю.
Фоант перебив усіх, хто жив поблизу храму, і приніс криваві дари Діві. Він вирішив, що тепер богиня їх охоронятиме, як це робили залишені в степу божки диких племен.
— Дурень. — Тавропола зайшлася кашлем. — Думає, її так легко купити: прийшов, завоював, залив крові в Лоно — і богиня твоя. Діва — мати цієї землі.
Вона її народила. — В очах Таврополи застрибали божевільні вогники. Жриця наблизила до Амаги бліді зморшкуваті губи. — Коли в тебе піде перша кров, я покажу найбільший скарб цього храму. Те, що дає справжню владу над цією землею. Те, що дасть тобі владу.
— Коли ти помреш, а я стану новою жрицею Діви?
Тавропола потерла червоний від кни лоб і невпевнено хитнула головою.
Наче вона тільки зараз почала усвідомлювати, що прихід Амаги означає її кінець.
Жриця подивилася на свої червоні, наче від крові, пальці й торкнулася виїмки під шиєю Амаги.
— У тобі є вогонь і злість. Ти підійдеш. Можливо.
Жриця вчила Амагу гімнів. Вони були такі давні, що дівчина розбирала лише окремі слова. У місячні ночі Тавропола змушувала її роздягатися, змащуватися кною і виконувати дивні рухи біля статуї богині. Жриця била в тимпан, вдихала дим пахощів, її очі застилала блаженна полуда. Амага намагалася розпитувати, що означають ритуали, але стара лише тулила кривий палець до губ і змовницьки шипіла. Вона теж цього не знала. Амага думала, що колись, як і її тепер, Таврополу змусили служити Діві. І якоїсь миті жриця справді увірувала в богиню. «Цікаво, що сталося до того, як вона збожеволіла?»
— думала Амага, виконуючи чергові безглузді рухи біля темної статуї, у підмурках якої досі хлюпалася кров її батька.