Але хай скільки вона танцювала, Діва мовчала. І що найстрашніше, Амага не чула й батька. Однієї ночі замість скорботи й розпачу прийшла злість. Це батько привів їх на цей берег і кинув до рук дикунів. А потім залишив, як і боги.
Мати казала: «Головне — вижити», а натомість вирвала обіцянку піклуватися про Тарга. «Як це можна поєднати?» — сердилася Амага, розглядаючи краєвид зі свого вікна.
Із трьох боків храм оточувало урвище. Унизу піна облизувала гостре каміння. Єдиний вихід пролягав через селище. На цьому шляху завжди чатували люди Фоанта. Кілька разів вона намагалася дізнатися про долю Тарга, але її зупиняла мовчазна застава.
Амага обнишпорила храм у пошуках загадкового скарбу Діви, навіть спробувала розпитати кривого служку, але той удав, що її не розуміє.
— Коли я стану жрицею, то вб’ю тебе першим, — пообіцяла дівчина й додала підслухане в жінок, що приносили дари: — Сакатево! — Вона не розуміла значення слова, але сподівалася, що це щось образливе.
— Сакате-во. Це значить «кривий», — поправив її служка й чомусь усміхнувся. Не лише вона вчила чужу для себе мову. — Діва забрати, що хотіти, — він показав на порожню очницю обрубком руки й здоровою простягнув їй дошку, розмальовану білим і чорним. На ній лежав мішечок із круглими камінцями. Амага впізнала гру. Це була варварська забавка, якої її навчила мати.
На дошці було вирізано дев’ять лунок, у кожній лежало по дев’ять камінців — коргоолів. Шляхом обрахунків гравець мав захопити всі камінці супротивника.
На човні вона показала правила Таргу. Гра потребувала вміння рахувати й зосереджуватися, але він на диво швидко її опанував.
Наступного дня вони почали змагатися в тогуз коргоол. І того ж дня вона вперше подумки звернулася до Діви: «Якщо ти існуєш, якщо чуєш, прийди.
Доведи, що це твоя лють, а не Таврополина. Покажи свою міць. Допоможи врятувати Тарга».
За теплою осінню прийшла зима. Амага ще ніколи не відчувала такого холоду. Зранку землю застелила тонка біла пелена. А одного дня з неба посипався попіл. Він був прозорим і невагомим, танув на долоні. Тавропола сказала, що то сніг.
Поселяни почали копати ями. Заривали мертвих. Фоант супив брови.
Свіжих голів біля дому Діви вже не з’являлося. Жриці було байдуже. Тавропола знала, що її життя добігає кінця. Діва забере всіх.
Завдяки служці Амага навчилася розуміти дикунів. Жінка, яка продовжувала приносити кобиляче молоко й коріння, сказала, що Тарг живий.
Його тримають у ямі біля будинку Фоанта, добре годують і розказують історію племені. Він не плаче й усім задоволений. Амагу взяла гіркота: вона сушить голову, як врятувати брата, а його готують стати племінним шаманом чи вождем.
В один із найхолодніших днів, коли вона здригалася у своїй келії, коли навіть звірячі шкури не допомагали зберегти тепло, Понт змилостивився. На їхній берег викинуло човна з нещасними рибалками. Діва отримала свіжу кров.
А Тавропола — довгоочікуваний доказ того, що Амага стала жінкою. Дівчина вкрала трохи крові з жертовника й показала жриці багряну пляму на хітоні.
Тавропола понюхала пляму й недовірливо скривила носа. Зморшки розбіглися по старому обличчю, як тріщини по замерзлій воді, але Амага не відвела погляду. Зрештою, якщо їй судилося стати жрицею Діви, то вона заслуговує на краплю жертовного дарунка.
Уночі по неї прийшов Сакатево. У тінях олійного факела він здавався огидним фавном. Шкіру Амаги вкрили сироти. А раптом її обман відкрився і жриця вирішила, що вона негідна? Тоді в Амаги один шлях: її голова опиниться на палі, а кров потрапить до колодязя Діви. Дівчина підвелася з тюфяка. Ноги тремтіли від слабкості.
— Куди ти мене ведеш?
— Хрісні лікно, — прошепотів кривий і торкнувся западинки на впалих грудях. Темні очі дивно блиснули.
Сакатево привів її до великої зали, яку заливало бліде сяйво місяця. Плита з Лона Діви була відкинута. Тавропола божевільно водила очима. Амага згадала ніч батькової смерті й побачила блиск ножа, захованого в складках гіматрія жриці. Рука служки зімкнулася на передпліччі дівчини. Амага зціпила зуби.
Жриця занадто самовпевнена, якщо думає, що вони вдвох зможуть її подолати.
— Ти мені збрехала. Про це сказала Діва.
— Я їй потрібна! — Амага зробила відчайдушну спробу потягнути час.
— Ти в неї не віриш, — у голосі Таврополи проступила гіркота. Вона підійшла до статуї й кінчиком ножа провела по тільки їй відомій впадині. — Але дивина в тому, що ти не помиляєшся. Ти їй таки потрібна.
На нозі богині відкрилося потаємне вічко. Жриця натиснула на важіль. У глибинах Лона заскрипіло. Служка нахилився й дістав із ями щось загорнуте в шкіру, а потім із величезною обережністю розгорнув пакунок і передав жриці.