— Хрісні лікно.
Та простягнула обидві руки, наче збиралася обійняти дитя. Амага перевела погляд з одного натхненного обличчя на інше й здивовано подивилася на інкрустовану золотом колиску — хрісні лікно: «Якщо це подарунок богині, то немає нічого дивного, що вона прикликає собі на службу божевільних».
Клятва стерегти Золоту Колиску Діви дала Амазі відносну свободу. Навіть Сакатево почав дивитися на неї з повагою. У його супроводі вона почала виходити в поселення. Зима змушувала чоловіків проводити всі дні в степу в пошуках здобичі. Але всі спроби Амаги заговорити з жінками зазнавали невдачі.
Вони злякано ховалися. А після того, як вона простягнула дівчинці з тугим животом засушену сливу з їхніх же підношень, стали ховати дітей, — «наче нез’їдене богинею краще викинути, ніж віддати голодному». Але їй усе ж таки вдалося побачити місце, де тримали Тарга, і від побаченого в неї стиснулося горло. Це була та сама яма, де колись вони сиділи з батьком. Отже, його готували не у вожді й не в шамани. Навіть аби пощастило, навіть аби вона дісталася туди непоміченою, їй би забракло сил витягнути його самотужки.
— Протримайся ще трошки, я врятую, — прошепотіла Амага, вдаючи, що повторює черговий безглуздий гімн, і зловила на собі злий погляд Таврополи.
Жриця вже кілька разів казала, щоб вона покинула думати про минуле.
— Ти присяглася Діві й Золотій Колисці забути своє минуле життя!
Як же це суперечило тому, що казав батько: «Ти маєш зробити все, щоби Тарг жив».
Амага не сумнівалася, що жриця приставила Сакатево за нею стежити. Але коли ти виріс під наглядом численних тітоньок, обдурити каліку нескладно. На третій день сатурналій, коли зграя Фоанта повернулася до селища, Амага напоїла служку молоком, настояним на зіллі Таврополи, і непоміченою вийшла з храму. Дикуни відзначали свято по-своєму: палили вогнища, їли смердюче м’ясо й пили забрезкле молоко кобилиць. Але, як казали тітоньки, свята для всіх чоловіків закінчуються однаково — п’яним сном. Амага зайшла до будинку Фоанта в найглухіший час. Уже почало світати. Навіть опівнічні пияки звалилися носами в порожні тарілки.
Вождь сидів за столом, наче тільки й чекав, що вона прийде. Зі шкурами на плечах він був наче гора. Перед ним стояло кілька порожніх чаш. Фоант не рухався. Амага вже подумала, чи, бува, він не спить із розплющеними очима.
Вождь кліпнув і жестом показав підійти.
— Я хочу угоду! Твоє плем’я занепадає. Я знаю, як допомогти, — на одному диханні випалила дівчина.
— Ти говориш від імені своєї богині чи від себе, маленька жрице? — Фоант знайшов недопиту чашу й перекинув її вміст у горло.
На мить Амага розгубилася. Чи не краще збрехати? Сказати, що вона прийшла з волі Діви. Але Фоант її випередив:
— Ти її не чуєш, чи не так?
— З мене не вийде жриці. Діва до мене не говорить.
— Або ти не здатна її почути. Ти залишилася живою тільки тому, що маєш стати жрицею. Навіщо нам просто якась дівчинка?
Цілу вічність Амага дивилася в непевні, наче весняна крига, очі. Горло схопив спазм, але їй удалося договорити:
— Бо я знаю, де Тавропола ховає скарб Діви. Він дозволить тобі приборкати цю землю та врятує твоїх людей. Але ти мусиш відпустити мене й мого брата.
— Золота Колиска, — знову здивував її Фоант. — Я чув про неї. Але стара не схотіла показувати. Ти так любиш свого брата?
«Чому він питає?» — обурилася Амага. А потім згадала історію Фоанта.
Він зрадив брата. Хотів захопити владу, спалив капище й був проклятий власною родиною. Хіба він знає, що означає бути відданою брату?
— Так. Ні. Я обіцяла, — натомість проказали її вуста.
— Я так і думав. — Зелені очі Фоанта блиснули. — Домовилися. Я подивлюся на цю Золоту Колиску, а ти отримаєш брата.
— Ми не схожі, брудний ти дикуне, — шепотіла Амага, покидаючи будинок вождя. До серця наче заповз черв’як. Голосами тітоньок він кричав, що вона зрадниця, що боги й душі померлих їй цього не пробачать. Але Амага їх не слухала. Якщо для того, щоб їм із Таргом вижити, треба зрадити богиню, що ж — вони самі її змусили. Дівчина подивилася на зірку, що блідла в ранковому світлі, і всміхнулася. Діва така ж стара й безпомічна, як і її зірка. А в цьому світі виживає той, хто вміє користуватися чужою безпомічністю.
На сатурналії припала повня. За кілька днів мало початися традиційне свято Діви. Його відзначали кожного першого дня нового місяця. Тавропола раділа. З останнього полювання Фоант подарував їй кількох полонених. Ця учта мала бути особливою.