У день свята Амага ледве дочекалася темряви. Тавропола з першими тінями підпалила зілля. Храм наповнився тягучим смородом. Коли смеркло, прийшов Фоант із кількома чоловіками. Вони стали за колонами, Амага не могла їх бачити. Але вона повсякчас відчувала погляд вождя, коли рухалася біля чорної статуї.
Нарешті Тавропола відкрила Лоно Діви. До зали завели жертв. У скронях Амаги пульсувало. Очі сльозилися, від зілля нудило, але вона змусила себе дивитися. Тавропола перерізáла полоненим горла й виливала жертовну кров на статую та в Лоно. На її обличчі заграла знайома божевільна усмішка. Вона п’яно облизала губи, всмоктуючи криваві краплі, і присіла над діркою в камені.
Подивилася на Амагу. Ритуал не передбачав підняття Золотої Колиски. Амага достатньо пояснила Фоанту, щоб він міг зробити це сам. Але дівчина не знайшла його між колонами. Механізм усередині колодязя заскрипів.
Під стінами пролунали кроки. Кілька нових смолоскипів розігнали темряву.
До храму зайшли чоловіки в шкурах. Вони несли ноші. Амага кинулася, щоб краще роздивитися процесію, хто сидить на ношах, але її несподівано скрутили.
Рота затулила велика зашкарубла рука. Вона впізнала запах Фоанта.
З-за хмар з’явився серп нового місяця, наче сама Діва захотіла дізнатися, що тут відбувається. У храмі дужче, ніж раніше, засмерділо сіллю. Тавропола розгорнула Золоту Колиску й поставила її на підніжжя статуї. Чоловіки піднесли ноші. Амага нарешті роздивилася, хто там сидів. Очі й губи Тарга були зашиті, а шкіра — вкрита малюнками. Світло торкнулося затягнутих мотузками грудей.
Амага не хотіла вірити, але вони досі здіймалися. Сакатево поклав хлопчика до Золотої Колиски, Тавропола поставила криваву цятку в нього під шиєю, а потім вони відпустили мотузку — Тарг полетів до колодязя. В Амаги запаморочилося в голові. Жриця біснувалася і кричала про волю Діви.
— Ти маєш пожертвувати своїм минулим задля Богині! Забути все, що було до цієї ночі.
Амага почула страшний плюск, а потім із колодязя вирвався спалах теплого, наче світанкового світла. У його променях затанцювали блискучі цятки.
Рожеві кришталики нагадували сніг, який волею богині линув не з неба, а навпаки. Це було так неправильно, що Амага завмерла в руках Фоанта. Кілька блискучих цяток упали їй на лоба, і це було наче прощальний доторк матері.
Сніг був сіллю.
До храму прилинули голоси. Вони навперебій розказували сотні історій. У них сплелося минуле й майбутнє. Дивні імена, життя, смерті вривалися у вуха Амаги й вимагали бути почутими. Деякі кричали, інші шепотіли. Більшість слів були незрозумілими, але один голос звучав наче вирок. Він належав Таргу.
Чоловіки витягнули Золоту Колиску й обережно поставили на підлогу.
Світло востаннє вибухнуло. Стіни затряслися. На коротку мить Амага побачила, як змінюються дикуни, як приростають до тіл звірині шкури, як викривляються кістки. Мотузки в їхніх руках розсипалися, наче цівки солі. Тавропола здійняла руки до статуї, перука з’їхала, а на вкритому коростою черепі проступили роги.
Фоант ослабив хватку. Амага намацала ніж на його поясі й кинулася до жриці. За крок до старої її нога послизнулася на кривавій калюжі. Тавропола звела на Амагу повні здивування і глуму очі. І тут у череп старої ввійшла сокира.
Це зробив Фоант. Жриця замахала руками, як ошалілий птах, і сповзла на підлогу. В останньому хрипі Амага почула: «Ти, ти маєш підійти». Фоант витер топірець об край накидки й підійшов до дівчини. Вона втиснулася в колону й виставила перед собою вкрадений ніж.
Світло знову стало звичним. Коло підніжжя статуї лежала скривавлена жриця. Трохи далі стояла Золота Колиска з Таргом. Якби не зашиті очі, то можна було подумати, що він спить.
— Чому ти її не зупинив? Нащо вона так із ним?
Амагу трясло. Вона підвелася і штовхнула жрицю ногою — хотіла пересвідчитися, що та остаточно померла.
— Діви давно тут немає. Вона мертва чи спить. Я навіть не знаю, чи ця жриця її не вигадала. Тому ця земля потребує нового Бога. — Фоант заховав топірець і став поряд із дівчиною. — Для мого племені це шанс отримати захисника, який би не знав нікого, крім нас. Я пройшов далекий шлях, маленька жрице. Віддав багато. Я не хочу звідси йти. Нам потрібна надія. І свій бог, — уперто повторив Фоант.
— Свій бог? — проказала Амага. Вона не могла зрозуміти, про що каже вождь.
— Ти з ним говоритимеш. — Фоант підняв Золоту Колиску. У його руках вона здавалася іграшковою. Таємниче світло змінило скарб Діви. На золотих облатках залишилися символи племені Фоанта, а Тарг став соляним.