Азіз-баба випустив ще одне кільце диму й хмикнув.
— Дивно, що Белокун знову відправив вас шукати Мамая. І це після того, як ви ледь не загинули в Шейх-Елі.
Азіз-баба і в цьому мав рацію. І він, і М-14 тільки вийшли з тривалої коми.
Рябов був дезорієнтований. Талавір нічого про себе не пам’ятав. То чого Белокун відправив саме їх?
— Мені шкода тебе, Повноважний. — Цього разу Азіз-баба видув дим прямо на нього. — Тобі випав жереб, якого ти не обирав. Вибір за тебе зробили інші. Так буває з тим, у кого забирають пам’ять. Людина без минулого, без коріння — перекотиполе. Хто підняв, той і володар. Але жереб уже випав, — темні скельця блиснули в бік манкура. І Талавір міг заприсягтися, що в цю мить Белокун відступив, натомість шепіт став голоснішим, — і тепер ти мусиш зустрітися з наслідками.
Невже Азіз-баба натякає, що він мусить зайти до будинку Сєрова?
— Хто знає, а раптом тобі вдасться з ними впоратися. Азіз-баба живе довго, але досі готовий повірити в казки.
Останні слова Талавір ледь розчув. Шепіт у вухах посилився. Манкур наче боровся з ним за контроль над свідомістю. Голова готова була розвалитися. Він пропустив момент, коли знадвору долинули стукіт барабанів та спів. Юрта захилиталася. Талавір відчув удар у спину, наче за стіною хтось оступився і врізався в тонку перегородку. Долинув веселий гамір. Завіси на дверях заколихалися, і до юрти ввалився гурт на чолі з дворовою відьмою.
Оп, оп, Андир-Шопай,
О, Боже Спалаху, дощу нам дай,
Справжньої водиці,
А не твоєї кровиці.
Величезна жінка співала та здригалася в такт співу, хламида розходилася хвилями, на пухких руках тряслося сало. За нею крокували три жінки із закритими обличчями. З живота кожної тяглася кишка. Вони з’єднувалися в кошику, що його несла найвища.
У дерев’яну ляльку граємо, граємо,
У Бога Спалахів дощу вимагаємо.
Оп, оп, Андир-Шопай,
Де ховаєшся, Мамай?
У центрі галасливого кола йшла дівчинка років тринадцяти. Живі темні очі.
Розпущене волосся прикрашав вінок із білих паперових квітів, на тонкому тільці бовталася пряма світла сукня. Наче за наказом, жінки з аіле Азіза-баби розставили горщики й тарілки на підготовлених столиках. Талавіра відтіснили від старійшини, і він опинився біля двох хлопців. Один був дуже засоленим і нагадував степове лисеня. Інший зовсім не мав волосся, окрім брів і вій над темними очима. Брудна затягана майка давала роздивитися худе й водночас цілком незмінене тіло. На хлопчикові були штани з роздутими кишенями. І в кожній, судячи з напнутої тканини, щось лежало. «Достоту, як у поясній сумці лікарки», — подумав Талавір. Шумовиння трохи відпустило, і йому вдалося почути край розмови дітей.
— Кажуть, Армія потвор гуртується біля стіни, — виголосив змінений. Він тримав у тонких лапоручках горщик із чимось схожим на мед і з кожною фразою торкався його довгим язиком. — Шейтан казав, що вони напали на гуманітарний конвой біля Гизльова, а в Ак-Мечеті вбили офіційного бея. А Тітка Фат чула, як Тітка Валька казала, що в Дешті неспокійно. Бурі поводяться дивно. А ще сьогодні Аслан побачив, що Дерево Болю посунулося у своєму колі. Думаєш, бреше? — Хлопчик степове лисеня злякано глянув на друга й, не дочекавшись відповіді, додав: — Добре, що ми далеко, добре, що в нас Андир-Шопай. Он Тітка Валька навіть дочок привела. Бог Спалахів нас захистить.
— Її ж з’їдять, — обурено прошепотів незмінений хлопчик, зловив погляд Талавіра і ткнув друга в бік.
Засолений, схожий на степове лисеня, злякано кліпнув і зайшовся кашлем, який перейшов у хрип. Якась із закутаних жінок занепокоєно підхопила хлопчика й витягла з юрти.
— З ним усе буде добре? — запитав Талавір у незміненого.
— Коли хоче, Ніязі може кашляти до безкінечності.
Талавір із розумінням усміхнувся, спостерігаючи, як хлопчик знову прикипів поглядом до заквітчаної в центрі юрти.
— Радіють, наче перед ними не дівчинка, а святкове ягня з чорносливом.
— Ягня з чорносливом?
— Я читав, що була така святкова страва. До Спалахів. Я Талавір, а ти?
— Бекир.
— Син лікарки?
Хлопчик із недовірою кивнув. Талавір подумав, що вони зовсім не схожі.
— Дівчинка не боїться того, що з нею зроблять? — Талавір кивнув на розпашілу Чорну Корову.
— Думає, що з нею нічого не станеться, — гірко проказав хлопчик.
— Ти ж місцевий. Як гадаєш, її можливо врятувати?
В очах Бекира з’явилися зацікавлення і здивування, наче він не очікував почути таке від Старшого Брата. Жінки заспівали ще голосніше. Людей було забагато навіть для просторої юрти Азіза-баби. Стіни заходили ходором. Подоли спідниць майоріли перед очима. Босі п’яти, ратиці, кістяні ступні підіймали з підлоги пил. Темп пісні зростав. Закутані щодуху били в долоні, задаючи ритм.