«Навіть померти з гідністю не дадуть», — подумав Талавір, борючись із власними пальцями. Стрекіт стихав. Потвора зупинилася, схилила голову і — він міг би заприсягтися — уважно на нього подивилася. А потім швидко повернулася до своєї діри.
Талавір дістався М-14 й обережно зняв з нього шолом. З горла вирвався слабкий хрипкий сміх.
— Хто ти? — прошепотів Талавір до незнайомого обличчя. Обличчя, яке він уже бачив в їнших трупів.
На губах М-14, чи того, ким він став, спінилася кров. Талавір притулив вухо. М-14 повторював одну й ту саму фразу: «Не роби цього! Це ж я? Твій брат!» Що це означало? Це ж М-14 стріляв у Талавіра, а не навпаки?
Талавір проковтнув гірко-солону слину. Спробував стягнути рукавиці, щоб торкнутися власного обличчя. Він хотів пересвідчитися, що не змінився, як усі, але не зміг. Тканина наче приросла до шкіри. Тоді він забрав шолом М-14 і зазирнув у скляний щиток, щоб побачити відображення. І нарешті зрозумів — М-14 не нападав, він оборонявся від того, чим став Талавір.
Битви богів. Шлях до Діви. XV ст. до н. е.
Амага довго чекала цього дня. Вона накинула ведмежу шкуру й вийшла з шатра. Барабани здригнулися і змовкли. Навіть вітер стих. Кінське волосся на верхів’ях шатрів повисло, торкаючись мертвих голів. Вони щойно перемогли меланхлайнів⁷. На дахах особливо звитяжних воїнів було до десятка вибалушених трофеїв. Дим від важких бронзових казанів, де томилося м’ясо, тамував сморід гнилі. Кочове місто здавалося порожнім.
Фоант ледь помітно кивнув і приклався до кубка. Зелені очі досі палали, але час додав срібла у волосся і зайвого сала під шкіру. Від нього досі разило силою і звірячим духом. Фоант скоса поглядав на палі навколо шатра Амаги. Це були вожді зі стану ворога, дехто хотів домовитися і здатися в полон. Фоант був готовий прийняти їхню поразку. Але Амага сказала орді, що Таргу потрібна їхня кров. Тоді бог і далі даруватиме їм перемоги. П’яне від бою військо як кінь на повному ходу: його вже неможливо зупинити. Вождів принесли в жертву позолоченому божку. Фоант змовчав, але зачаїв образу. Вона й зараз була в його небезпечних, немов весняний лід, очах. Але Амага бачила й інше — жагу та нетерпіння, що обпікали його шкіру навіть крізь ведмежу шкуру. Сьогодні вона пообіцяла здійснити всі його бажання. І водночас у темних зіницях Фоанта застигла туга, наче він дивився на неї і прагнув віднайти дівчинку, яка колись танцювала у святилищі Діви.
Амага зупинилася біля складеного з каміння підвищення й подивилася на захід. Небокрай залило червоним, наче звідти насувалася велика кривава хвиля.
Високо в небі тонким серпом застиг місяць. Поряд блищала зірка Діви. Губи Амаги вигнулися в кривій посмішці. Зрештою, оракул з її дитинства мав рацію: вона стала царицею в далекій землі.
Амага витягла з-під шкури дзеркало-брязкальце й скинула руку вгору.
Металевий дзенькіт розлігся над стоянкою. Одна за одною з возів, що оточували її шатро, почали виходити оголені дівчата. Їхні зап’ястки та щиколотки прикрашали металеві дзвіночки. Соски й долоні червоніли від кни. Незліченні коси струменіли тонкими тілами. На шкірі чорніли татуювання — змієнога богиня в колі — знак того, що дівчата були «дочками» Діви.
Коли Амага покинула храм Таврополи, то дізналася історію Сплячої Богині. Вона народила цю землю, а потім заснула, приспана обіцянками молодого сильного бога з півночі. Він зрадив її, а сон став путами. Він був ворогом, хотів отримати її володіння, а вона не могла прокинутися й тяжко страждала, що не здатна захистити народжену нею землю. «Або просто не хотіла прокидатися?» — зі зловтіхою думала Амага, але вихованкам не озвучувала. Для них Діва була сильною богинею, здатною захистити й помститися. Амага потребувала любові та беззастережної віри «дочок» у свою богиню та її жрицю.
Бажання Таврополи таки справдилося: вона стала жрицею Діви, хоч і на власних умовах.
Амага вдруге струснула брязкальце. З шатра вийшли чотири її особисті охоронниці. Обличчя жінок були розмальовані кною, а губи синіли від давньої отрути. Разом із клятвою вірності вони випили настій аконіту, що висушив їхні матки та язики й тим прив’язав лише до однієї дитини й однієї матері — цариці Амаги. Жінки поставили на підвищення високий паланкін. За ними з шатра виповз Сакатево. Роки зігнули його ще дужче. Він тягнув ногу і, прагнучи зберегти рівновагу, щосили махав куксою.
Повільно, наче змія, що скидає шкіру, Амага спустила шкуру ведмедя й на мить завмерла, даючи себе роздивитися. Язики вогнищ облизали її гладеньку, змащену баранячим жиром шкіру. Волосся сягало сідниць і було кольору нічного неба. Дівчата затрясли дзвіночками й заголосили, вітаючи свою жрицю.