Потім її називали скаженою. Говорили, що вона наказувала всім дівчаткам одразу після народження випалювати праву грудь, щоб у часи тілесної зрілості та не випиналася і не заважала натягувати тятиву. Дітям чоловічої статі вона калічила руки й ноги, щоб зробити їх непридатними до військової служби й залишити пасти худобу та доглядати юрти.
Казали, що її воїтельки не можуть позбутися цноти, поки не принесуть голови трьох ворогів.
Торочили, що, починаючи війну, цариця Амага веліла перекопувати дороги в тилу для того, щоб її військо не могло відступити, щоб билося або до перемоги, або до смерті.
Вона брала полонених тільки для того, щоб скропити кров’ю золоту фігуру демона, яку всюди возила за собою. Шепотілися, що в ньому джерело її сили.
Амагу тішили вигадки. Страх — найкращий ар’єргард. Влучає в ціль швидко й без жертв з її боку, залишається тільки збирати голови.
За найближчі роки вони підкорили землі від Каркінітської затоки до Меотійського озера, змусили царя Каркіна дати клятву покори, зібрали криваву данину із сатархів, тавриків та басилідів¹⁰. Амага відсвяткувала чергову перемогу на Ахіллесовому Бігу. Вона осідлала білу кобилу, начепила на її хвоста сотню голів ворогів і проскакала вздовж вузької коси.
Кожної учти вона обмащувалася священною кров’ю, що витікала із Золотої Колиски, і оголеною танцювала довкола фігури Тарга. Навіть її воєначальники боялися підходити до цариці в такі миті, вважаючи, що вона говорить із богом. І ніхто не знав, що Амагу позбавляє глузду почуття провини.
Кров Фоанта не допомогла. Тарг і далі страдницьки кривив вуста навіть через шари золотої фольги.
Провина жалила її, як ґедзь — безумну Іо, змушувала знову і знову проноситися Кіммериком. Чужі страждання тамували власне. На п’яту весну після смерті Фоанта вони пішли в похід до Боспора. Вона спокусила орду незліченними багатствами. Натомість хотіла відвідати храм Діви в столиці царства — Пантикапеї. Розказували, що тамтешня жриця чує богиню й може передбачити майбутнє. Амага мало в це вірила. За останні роки вона перерізала горлянки чималій кількості таких віщунок. І жодна не дала правильної відповіді на її запитання.
Весна видалася холодною і затяжною. Степ тільки вкрився першою зеленню. Вони могли перетиснути поясами животи й без упину скакати кілька діб, але коні потребували їжі та перепочинку. І коли на їхньому шляху виринуло поселення, вони вирішили, що це благословенний подарунок. Із низьких землянок до них вийшли закутані в шкури жінки. У декого виднілися лише очі.
Між ногами плуталися голодні нечесані діти. Дорослих чоловіків не було.
— Це, мабуть, есседони. — Один із її вождів підібрав череп, перетягнутий золотим обручем. — Кажуть, вони шматують трупи своїх померлих, домішують до нутрощів убитих тварин і їдять на учті. А з черепів виготовляють чаші. Це вважається в них особливим обов’язком синівської любові.
— Ні, кажу тобі. Це сатархи. Дужче скидаються на тварин, ніж на людей.
— Її улюблениця, темношкіра воїтелька, спішилася і буцнула напівобгризену кістку. Амага знала, що вони обоє помиляються. У центрі площі стояла дерев’яна фігура. Від дощу та вітру вона почорніла й вкрилася тріщинами, проте Амага впізнала б її, навіть якби стерлися всі риси. Це була Діва.
— Що з ними робити? — запитала темношкіра. — Ми тільки вирушили, діти будуть тягарем.
— Хоча кількох дівчат можемо таки взяти, — вождь із червоною від кни бородою зупинив одну з жінок і під загальне гиготіння стягнув із неї тваринну шкуру. То була дівчинка, яка щойно вступила в пору юності. Вона спробувала прикрити руками пласкі груди.
— Годі, — звеліла Амага. — Обшукайте селище, заберіть їжу й усе спаліть.
Під’їхала ближче. Дівчинка ледве трималася на ногах. Вона була виснаженою і тремтіла від холоду. Але дивилася прямо. У синіх очах не було страху. Амага торкнулася її волосся. На одній косі висіла маленька золота монетка. Вона згадала себе на порозі храму Таврополи й уже подумала взяти дівчинку в «дочки» Діви, коли зовсім поряд пролунав скрипучий голос:
— Вона співала колискову. — Шкіра жінки, яка це сказала, була поточена зморшками, наче кора старого дерева. Очі вкривали більма, а брудні жовто-сірі патли розвівалися, наче ковила на вітрі.
Амага відчула, як за її спиною заскрипіли ноші з Таргом.
— Що ти сказала?
— Богиня проспівала тому, хто сидить позаду тебе, колискову. Так вона висловила тугу за втраченою землею. Це правильна відповідь?