— Хто ти? Звідки дізналася? — Кінь Амаги ледь не перекинув стару.
— Я та, що чує. А перед тобою моя онука. Подаруй життя моєму селищу — і я спробую поговорити з тим, хто став сіллю.
Амага наказала всім відійти. Її охоронниця спустила Тарга. Стара нахилилася й поклала вузлуваті пальці на голову статуетці. Амага подумала, що її брат ніколи не був таким дрібним, як зараз. Вона чекала, що стара щось запитає, розпочне ритуал чи затрясеться від божественної присутності. Але вона була хитрішою.
— Його дух живий, — проказала віщунка й звела на царицю суворі більма.
— Ти його тут тримаєш.
— Як його можна випустити, зробити таким, як він був? — голос Амаги несподівано став хрипким.
— Його не можливо оживити. Це великий гріх проти Діви. Вона не дозволить. — Стара відірвала пальці від статуї.
— Ти думаєш, я слухатиму ту, яка покинула свою землю на поталу? Я спалю її храми й розвію попіл над морем, щоб жодної згадки про неї не лишилося. Якщо його не можна оживити, то кажи, як перенести душу Тарга в інше тіло. — Амага взяла за барки сліпу і з силою струсила: «Чого вона домається? Насмілилася торгуватися з царицею?»
— Ти не розумієш. Це її милість до тебе й Тарга, — стара завила під градом ударів Амаги. — Дух у солі хоче, щоб ти його відпустила! Це все, чого він хоче.
Амага розслабила пальці. Стара впала на землю. Соляна статуетка покотилася. Віщунка затулила обличчя руками й задрижала. Амазі здалося, що вона сміється. Цариця схопила Тарга й сховала в сумку.
— Ти брешеш! Ти брудна нагла брехуха! — Амага витягла меча.
— Ти вб’єш мене й не отримаєш того, чого хочеш.
Амага не дала їй договорити. Вона розрубила стару навпіл, наче та була сухим кущем. А потім наказала завершити справу.
Вона знову по вінця наповнила Золоту Колиску. А коли піднесла до Тарга голову онуки старої, маленька золота монетка стукнулася об фольгу. Амага почула дзвінкий удар. Її серце зупинилося. Ламаючи нігті, вона заходилася дерти золото. Пальці провалилися в порожнечу. Всередині нічого не було.
Кров, що роками лилася на статую, розчинила сіль, стала священним миром, яке забрали ті, хто приходив до Тарга з молитвами. Залишилася тільки фольга — порожня оболонка від того, що колись було її братом. У відчаї Амага впала на коліна й вчепилася у власне волосся. Її знову надурили, змусили відчути себе несвідомим дівчам, позбавленим мети та надії, як тоді в храмі Таврополи, коли її вперше змусили зрадити Тарга. Але цього разу вона не дасть себе зломити.
Амазі була потрібна гучна перемога, і вона спрямувала орду на столицю Боспору — Пантікапею. Старший воєначальник — рудобородий Левкон — радив відступитися. Цар Боспору уже зібрав сили. Битва за столицю його царства коштуватиме стількох життів, що вони не зможуть нести захоплене.
Амага підняла Левкона на сміх. Він був воєначальником Фоанта, але в ніч Діви, коли вона вбила його вождя, лишився вдома й урятував своє життя, а коли на ранок виповз із шатра, то одним із перших присягнув на вірність Амазі. Боягуз один раз — завжди боягуз.
Вони вирішили атакувати Пантікапею з боку некрополя. Це було нечуване блюзнірство, те, чого до неї ніхто не робив, тому Амага сподівалася, що їх там не чекатимуть.
Сотні курганів тягнулися вздовж міських стін. Пагорби вкривав фіолетовий аконіт. Амага втягнула солодкий аромат квітів смерті й наказала бути обачними. Щойно вона це промовила, з-за повороту вилетіла кіннота Спартока. З-під копит розліталися каміння та бруд зі священних могильників. На стінах підняли голови лучники. Боспор був готовий. Це Амага була занадто самовпевненою.
Цариця оскалилася: її орда переважала боспорян у кілька разів. Вона підняла щита й пришпорила кобилицю. Її воїни падали із сідел на повному ходу, їх затоптували власні коні, вони ставали мішенями ворожих лучників. Амага не зупинялася. Вона знову першою увірвалася за стіни й посіяла паніку серед охоронців міста. Легенди про скажену царицю дійшли й сюди. Орда розбіглася вузькими вуличками, наповнила місто лементом і кров’ю. І коли здавалося, що перемога неминуча, Амага зникла. Вона була занадто помітною, щоб про це не дізналася орда. Ряди змішалися. Поки шукали царицю, втратили час і перевагу.
Довелося відступати.
Амага знала, що так станеться, але не відчувала провини. Її мучили власні демони. Цариця спішилася, сховала обличчя й побігла до акрополя. Темношкіра охоронниця понесла за нею порожню Золоту Колиску. Над урвищем, неначе ластівчине гніздо, зачепився непривітний храм. Він скидався на теменос Таврополи. Не вистачало тільки голів на палі та проторованої стежки.