Потім знову наче згадав про Ма. — Я запропонував вам дім і захист. Це було відразу, як Армія потвор напала на Старших Братів. Станція згоріла. Белокун на весь Дешт горлав про зраду. Розсилав каральні загони — шукати втікачів зі Станції. Засолені боялися приймати чужаків. Боялися кари Старших Братів. Але Азіз-баба вас прийняв. Хотів спокутувати гріх за те дитя. За те, що з ним учинили. За свою помилку. І лише нещодавно, з приходом одноликого, у мене розплющилися очі. Я побачив шлях і рішення. І тепер я можу все виправити.
Бекир опинився в Ак-Шеїх недаремно.
— Про що ти говориш? Бекир — звичайний хлопчик. — Ма зі злістю кинула на його постіль картинку. І побачила, що на звороті до рамки кріпилося кілька аркушів. Скіф’янка хотіла перехопити її руку, але не встигла. Ма впізнала бланки. Це були щоденники спостережень за піддослідними з Матері Вітрів.
Угорі стояло «Бекир». Червоний туман застелив її розум. — Ти стежив за Бекиром? Навіщо? Щоб віддати Белокуну? — Ма кинулася на старого. Їх хотілося роздушити його дрібну зморшкувату голову. — Що ти з ним зробив? Де ховаєш?
Скіф’янка із силою розбурханого тулпара зупинила її ударом у живіт. Ма зігнулася й упала на підлогу. Амазонка була на голову вища і в плечах така, як Талавір. Але Ма не думала здаватися. Вона відкашлялася, взяла сумку, як пращу, і зацідила жінці в обличчя. Скіф’янка лише похитнулася. З розбитої брови побігла цівка крові. А на сумці розповзлася велика червона пляма. Ма з жахом усвідомила, що наробила. І це вона — та, що пишалася своїм самоконтролем.
— Це був наш єдиний шанс звідси піти. — Ма впала на коліна й обидві руки занурила в сумку. Від пробірки з кров’ю Талавіра залишилися дрібні скалки. Вона стиснула закривавлені кулаки.
— Краще не починай знову, — пригрозила Скіф’янка.
— Твій рух¹¹ палає, як у джина. І навіть твій нафс¹² віддає тепло. — Азіз-баба сплеснув у долоні, наче тільки-но подивився цікавий спектакль. Тонкі губи розповзлися в посмішці. — Я ще тоді це побачив, коли тебе знайшли в Дешті. Ти була напівмертва, трималася за величезний живіт і все одно вимахувала клешнею ракоскорпа. Ти приховуєш цей вогонь, але він є. І цим ти нагадуєш мені одну з дружин. Як же її звали? — Азіз-баба перекинув у пальцях чотки. — Зарема? Ельмаза? Сусанна? Байдуже. У неї були пухкі груди. І вона готувала найсмачніші янтих на весь північний Кіммерик. — Старий висолопив край язика й прицмокнув. — Її застрелили, коли кіммеринців виселяли з їхніх домівок. Коли ж це було? Здається, після другої великої війни. Але бачила б ти, як вона відбивалася!
Ма слухала. Що він меле? Коли це відбувалося? Сто, двісті років тому? І чи відбувалося взагалі? Чи існувало щось до Спалахів? Кожна хвилина дорога, вони ще можуть випередити Белокуна. Можуть спробувати втекти… Хоча кого вона дурить?
— Тепер ти віддаси нас Белокуну? — Ма встала. Якщо вже зустрічатися з давнім ворогом, то точно не на колінах.
— Ти не любиш Ак-Шеїх. Не розумієш цю землю. Як і вони. Прагнеш тікати. А хто ж триматиме щита?
— Дай угадаю… ти, Азізе-бабо? Ти вбив Рябова, покликав Белокуна, хочеш віддати Бекира Старшим Братам — і все, щоб захистити Ак-Шеїх?
— Не розумієш, — похитав головою старий. — Страх і гнів затуляють тобі очі. Рябова вбив джадал. І це не те, чого я хотів. Коли кров Бекира під час обряду засівання впала в землю Дешту, я зрозумів: сюди прийде той, хто зможе забрати джадала. Я думав, це буде Рябов. Але він не підійшов. І джадал його знищив.
Добре, що в нас є ще один.
— Ви таки надумали віддати Талавіра джадалу? — Ма не вірила своїм вухам. Усе це влаштував Азіз-баба, милий і добрий учитель усіх дітей в Ак-Шеїх.
Старий зморщив лоба, а тоді стукнув себе по скроні.
— Ельмаза! Її звали Ельмаза. Гаряча, як свіжоспечений янтих! Схожа на тебе. Тугенька на розум. О Всевишній, дай Азізу-бабі терпіння з цими жінками.
— Старий звів до неба руки, зітхнув і знову подивився на Ма. — Я можу трохи бачити. Як Тітка Валька, тільки без бобів. Можеш називати це майбутнім. Хоча ми живемо у світі, де немає минулого й майбутнього. Діва нас покинула, Кіммерик тепер у вічному колі Двобога-узурпатора. Джадал має піти з Ак-Шеїх, інакше не тільки нам, а й усьому Кіммерику, а може, й решті світу настане кінець. Тому не думай про Талавіра. Він зробив те, що не вдалося Рябову, — пройшов через Кара-Меркит. Тож у нас є шанс.
— Який шанс?! — майже закричала Ма. — З дня на день тут буде Белокун.
Він забере й нас, і Талавіра.
— Так, часу мало, — погодився старий і через паузу промовив: — Тому ти маєш вивести дітей.