— Значить, він справді там, — пробурмотів Талавір, а Ма не могла б сказати, кого точно він мав на увазі. — Вам треба тікати.
Ма схопилася за поясну сумку, десь там був маленький ніж, вона потребувала хоч трохи його крові. Ма вже відкрила рота, щоб попросити про останню послугу, але Талавір зрозумів без слів. Він витяг зі своєї аптечки автоматичного шприца й сам набрав кров.
— Ідіть, я їх затримаю. — Він передав Ма пробірку. Його очі світилися ніжністю. Так ще ніхто й ніколи на неї не дивився.
Ма кивнула. Слова розгубилися. Вона не хотіла прощатися. Не хотіла думати, що бачить його востаннє. Усе, що вона знала про Старших Братів, згоріло у світлі цього погляду.
— Ти хороший, не такий, як вони, — сказала Ма.
Він стиснув її долоню у відповідь, а потім зробив нечуване — підніс до губ і поцілував. Це був жест із давно забутого життя. Ма звикла, що доторки несли загрозу й зовсім забула, якими м’якими та жаданими можуть бути чужі вуста.
Талавір підняв очі й облизнув губи. А потім усміхнувся щиро й майже по-дитячому, так що в Ма защеміло під ребрами.
— Тепер у мені твій суєр. На Матері Вітрів я чув, що частинки суєру зв’язані.
— Так і є. Ми ще побачимося, — у відповідь усміхнулася Ма. Вона в це майже не вірила, але про таке не говорять уголос.
Талавір кивнув, махнув дітям і вибіг із-за укриття.
— Мусимо йти. Готові? — запитала Ма.
Бекир смикнув Ніязі, який дивився в спину Талавіру, схопив Чорну Корову, і вони побігли. Вулиця була порожньою. Юрт ставало дедалі менше, ще трохи — і їм не буде де ховатися. Сутеніло. Головне — дочекатися темряви, вночі їх не шукатимуть. Ма відчула запах Дешту і тварин, значить, край села вже близько.
Знову пролунали короткі сердиті вигуки Старших Братів. Це був черговий патруль, що обходив периметр, Ма з дітьми вибігли просто на них. Чоловік у сірому скинув руку, щось прокричав, але Ма не почула. До нього було не більше тридцяти кроків. Не думаючи й не добираючи дороги, вона розвернула дітей і кинулася до єдиної великої споруди.
Після суєрної бурі руїни колишньої школи вкрила химерна рослинність.
Каміння обліпив отруйний плющ. «Жарт Дешту» міг ховати найвигадливіші пастки, але вони не мали вибору.
Усередині було прохолодно й навіть вогко. Ма знала, що це ілюзія. На ранок від рослинності в кращому разі залишиться сухе гілля чи зарості отруйного яглу. Усюди звисали товсті ліани. У хащах метушилися дрібні комахи, снували кесератки. Для них це був час бенкету. Листя вже почало сохнути. На очах зелена поверхня вкривалася плямами іржі, стовбур тьмянів і згинався.
Рослина за кілька годин проходила всі стадії старіння. У великій пурпуровій квітці формувався плід. Лоза заскрипіла, на підлогу впала яскрава кулька. Плід розколовся, з нього витік синюватий сік і відразу пропалив бетонну поверхню.
— Нічого не чіпайте, — прошепотіла Ма. Один із коренів сповз по каменю і спробував торкнутися Чорної Корови. Забувайко злякано засичав, Бекир відтягнув дівчинку.
— Треба йти далі. Вони нас тут легко знайдуть.
— Тобі потрібні ліки. І припаси. Дідько, я мала бути готовою. — Ма притулила до стіни гвинтівку, розкрила сумку й заходилася діставати якісь склянки та гасовий пальник.
— Я дещо взяв. — Ніязі скинув величезний рюкзак. Його мордочка витягнулася. Він був на межі паніки. — Дід сказав, що нам треба піти з Ак-Шеїх. Щоби знайти…
Але я не розумію.
Ма затулила йому рота й притиснула до грудей.
— Тс-с, нічого не кажи, нікому не кажи, куди вас відправили, добре? Мені треба кілька хвилин.
Вона відпустила Ніязі й продовжила роботу. Працювала настільки швидко, наскільки це було можливо. Діти тихо перемовлялися в кутку. Препарату вийшло мало.
— Якщо розтягуватимеш, має вистачити на кілька десятків фарсахів. Так далеко в Дешт вони по вас не підуть. Потім ви зможете вернутися. — Вона передала Бекиру флакон.
— Ми? Ти підеш із нами.
— Ні. — Ма невесело посміхнулася. Азіз-баба мав рацію: щоб один пішов, інший має лишитися. Дешт любить чесних. Белокун прийшов по неї. Якщо вона затримається, то зможе відволікти увагу на себе, дати дітям фору.
За стінами почулися кроки.
— Приєднаюся до вас пізніше, — прошепотіла Ма. — А тепер ви маєте йти. Вона торкнулася волосся Чорної Корови, рожевої щоки, і несподіваний спогад обпалив свідомість Ма. Вона вже бачила схожі риси. Жінка, яку вона знала, народила дівчинку незадовго до того, як Ма сама стала матір’ю. Її подруга померла з ім’ям дочки на вустах.