— Атеш, — несподівано для себе промовила Ма. — Я знала твою матір.
— Атеш? — недовірливо всміхнулася Чорна Корова. Позаду почулися голоси. Ма у відчаї зрозуміла, що часу зовсім не лишилося. Вона притягнула до себе сина, стягнула з пальця обручку, вклала йому в долоню, а потім обережно штовхнула від себе.
— Ідіть.
Він заперечно похитав головою. У темних очах зібралися сльози. І Ма зрозуміла, що ще мить — і сама не витримає. Вона з благанням подивилася на Ніязі. Хлопчик-лисеня схопив Бекира за руку й потяг до виходу. Син ще кілька разів обернувся, а потім їх сховали хащі.
Ма схопила зброю, що їй залишив Талавір, перебігла до сусідніх кущів, щоб краще бачити, і пересмикнула затвор. Він лунко клацнув. Листя зашелестіло.
Це була старовинна гвинтівка часів другої великої війни. Вона мала сумніви, чи вдасться їй вистрелити хоч раз, але думати вже не було коли.
До кімнати зайшли четверо Старших Братів, на мить зупинилися, дослухаюсь до наказу з манкурів, і почали перевіряти периметр.
Ма гарячково оцінювала шанси. Найважливіше — дати дітям час. Її життя не має значення. Ма прицілилася і натиснула на спусковий гачок. Плече вивернуло назад. На якусь мить усе застелило димом. Ма подумала, що промахнулася. А потім побачила червону пляму, що розповзалася на животі Старшого Брата, і ледь устигла пригнутися від пострілів у відповідь. Її обдало гострими уламками. Ма кинулася до вкритої ліанами купи каміння. У голові стояв шум. Її щось ударило в бік і відкинуло до стіни. Влучили. Стегно залила кров. «Печінка, — подумала Ма. — Хвилин двадцять». У голові пульсувала єдина думка — треба дати дітям утекти.
— Гей, я знаю, що ви мене чуєте, Гавене Белокуне. Це Марія Дорош, це я спалила вашу чортову Станцію через рік після Спалахів. Приходьте самі, а не ховайтеся за спинами цих нікчем.
Ма знову висунулася. Чоловіки завмерли. Манкури передавали послання.
Вона скористалася паузою і поцілила в яскравий плід, що висів прямо над головою Брата. Сік миттєво роз’їв шолом. Брат вискнув, як уражена свиня, і повалився на підлогу в марних спробах здерти одяг. За мить він затих. Пострілів у відповідь не пролунало. На мить Ма відчула полегкість: Белокун хотів отримати її живою. Але вона знала, що це неможливо. Ма подивилася на кров, що заливала бік. Перед очима розповзалися жовті кола. Невпевненою рукою вона намацала сумку й витягла подарунок Саші Бідного.
— Наказуємо скласти зброю й не чинити опір. Тільки так ви залишитеся живою, — нарешті закричали Старші Брати.
— Захлиніться водою, двоголові ідіоти! — Наступну фразу вона сказала лише для себе: — Щоб Бекир утік, я мушу лишитися тут. Дешт любить чесних.
Тож я лишаюся.
Бомба, подарована Сашею Бідним, нагадувала яйце з поділкою посередині.
Ма розкрутила його й почула цокання. І раптом згадала, чим був цей предмет до Спалахів — кухонним таймером. Їх використовували, коли хотіли виміряти точний час приготування страви. Вона хотіла кинути бомбу в Старших Братів, але біля неї на підлогу щось упало й зашипіло. У кімнаті потемніло. З ліан піднялися клуби диму. У горлі запекло. Ма закашлялася. До неї підійшли Старші Брати. За їхніми спинами виріс третій. З-під дихальної маски стирчали білі патли Белокуна.
— Таки знайшов. — Ма посміхнулася, відчула на губах солону кров і подумала, що все в Дешті починається й закінчується сіллю. Бомба в її руці завібрувала, пролунав «Бі-і-іп!» — і світ розірвало на друзки.
11 Рух — в ісламі вища частина людської душі. У суфіїв рух — синонім «першоразуму», «першотворення».
12 Нафс — в ісламі «тваринна» душа людини, що є осередком всіх негативних якостей та емоцій, властивих людям та джинам.
Талавір. Довгоочікувана зустріч
Талавір причаївся за зруйнованою стіною. Він не бачив, куди побігли Ма з дітьми, але сподівався, що вони встигли втекти з Ак-Шеїх.
— Ми ще побачимося, — сам до себе прошепотів Талавір. Він хотів затримати сцену прощання перед очима, але голова розколювалася. Манкур пульсував. Присутність Белокуна діяла дивно: його емоції та накази долинали, наче радіо, яке глушили. Очільник Матері Вітрів не хотів пускати Талавіра до будинку Сєрова, попри те, що знав про його підозри: Мамай міг бути джадалом.
Талавір виглянув у шпаринку. До Дерева Болю стягувалися Старші Брати.
Може, Белокун прагнув сам знайти Мамая. А може, не хотів, щоб до нього наближався Талавір? Що Мамай міг йому розказати?
Він знову подивився на будинок, наче боявся, що той от-от зникне.
Талавіра до нього тягнуло. Він хотів сам з’ясувати, що відбувається в будинку з потворним деревом. Жадання було сильнішим за Догмат Старших Братів, за почуття самозбереження.