Талавір відчув рух за спиною, миттєво розвернувся і скрутив чоловіка, який до нього підкрався.
— Це я. Я сам! — Кашкет злетів із голови Гєри Сєрова. Він хапав ротом повітря й божевільно водив очима. З-за плеча строго визирнула потворна синя голівка. Талавір з огидою його відпустив. — Я побачив, куди ти побіг. Ти хотів до мого будинку. Але тепер вони там повсюди. Та я знаю інший шлях. Я покажу.
У голосі Гєри Сєрова були відчай і благання. Талавір упізнав емоції. Щось таке він відчував і сам.
— Куди йти?
Бей справді знав шлях. Вони жодного разу не зустріли Старших Братів.
Кілька разів, проходячи крізь юрти й смітники, натикалися на зляканих потвор.
Усі мовчали, наче Гєра робив щось очікуване та зрозуміле.
Вони вийшли на пустир за межами Ак-Шеїх, коли небо почервоніло.
Талавір присів за високим каменем, провів рукою по вибитих написах. Це кладовище, йому не один десяток років. Старі могильні стовпи так і залишилися лежати чи звисати над своїми мерцями. Над новими похованнями насипали купи потовченого каміння.
— Ось, — Гєра показав на завалену стелу із п’ятиконечною зіркою на маківці. — Колись це було місце пошани.
Талавір спробував прочитати напис. Це була незнайома йому мова материка.
— Тут лежить дід моєї дружини, — пояснив бей.
— Це той, що розкопав Кара-Меркит?
— Так, — простогнав Гєра. — Розкопав після того, як забрав будинок у брудних кіммеринців. Хтось розказав, що в кургані лежать великі скарби.
Генерал і справді вирив багато золотих бляшок і старовинних речей. Але разом із ними до нашого будинку пробралося зло. Його дружина, бабка Олечки, збожеволіла. Єдиного сина вивезли в степ і закатували. Брехали, що він був маніяком і занапастив багато жінок. Молодша онука, сестра Олечки, зв’язалася з кіммеринцем. Це добило старого — і він застрелився. А тепер і Олечка помирає.
Ти маєш її порятувати.
— Від кого? — Талавір почав утрачати терпіння. — Від джадала?
— Рябов не підійшов, але ти зможеш. — Гєра торкнувся стели. Її верхівка, наче стрілка, показувала на бетонну зірку із заглибленням усередині. — Там лаз, що веде до нашого будинку.
Бей нахилився, просунув руку в заглиблення і потягнув за прихований механізм. Щось клацнуло. Люк, що закривав лаз, від’їхав, утворилася щілина.
— У війну, після якої сюди прийшов генерал, тут було сховище — землянка підпільної групи Антона Кіма. Тут так і було написано. А потім Сєров помер, і ці жлоби місцеві збили напис про Кіма, а про генерала написали. І однаково сюди не приходили. — Гєра відкинув зірку. — Але нічого, і їхній час мине. Виселять усіх до одного, як і колись. А я залишуся. Ми залишимося, — виправився бей і ще нижче, наче в запопадливому поклоні, схилився до Талавіра.
Зморшки на обличчі старого склалися в тріумфальну маску.
Талавір зазирнув у діру. Рій бджіл у голові нашіптував зупинитися, не вірити старому. Манкур кілька разів засвербів так, що хотілося вдаритися лобом об каміння. Белокун шукав, як до нього достукатися.
— Ти маєш зустрітися з джадалом, — бей, наче олімпійський факел, простягнув йому хімічний ліхтар, — і звільнити Олечку від прокляття. Від потреби дивитися і стерегти нас від джадала. Ти зможеш. Ти скажеш йому, що це тільки наш будинок. Тільки наш.
Талавіру стало його майже шкода. Гєра так довго боявся, що його виженуть з омріяного будинку, так довго жертвував усім заради жалюгідної мрії, що, коли прийшли Спалахи, не зміг відділити вигадку від реальності. Він побачив на порозі того, ким довгі роки його лякали, — міфічного джадала. Але до них завітав не монстр, а людина.
«Мамай — от хто тоді сюди прийшов. Кіммеринець по крові. Може, він теж вважав цей дім своїм? — подумав Талавір. — І Мамай заволодів будинком, вибудував цілу легенду, завоював селище, знищив Рябова. Хай ким був тепер Мамай, Талавір розумів, чому Белокун так прагнув його знайти. Мамай — сам зброя. Божевільний геніальний науковець. Хоч як Мамай прагнув прагнув сховатися від Старших Братів, він їм потрібен.
«І мені потрібен, — подумав Талавір. — Я маю дізнатися, що сталося з Рябовим».
— Я не піду. Ні, не піду! — закричав Талавір і схопився за голову, яку розривало від болю й голосів. Белокун врізався у свідомість, наказуючи зупинитися, не заходити до будинку, чекати на нього. Шепіт іншої істоти, що оселилася в його голові, наповнив вуха ватою. Він теж вимагав не лізти в діру.
Талавір не витримав подвійного удару. Він був готовий скоритися, аби тільки позбутися пекельного шуму й болю.