Талавір штовхнув стіну плечем. Після кількох ударів глина обвалилася. В очі вдарило тьмяне світло. На якусь жахливу мить Талавір подумав, що повернувся на Матір Вітрів. Але це була маленька кімната над ямою, з єдиними дверима на протилежній стіні. Талавір ступив кілька кроків, обережно потягнув за ручку й опинився в будинку Сєрова.
У передпокої панувала напівтемрява. Вікна були заклеєні газетами.
Смерділо гнилою їжею, спертим повітрям і помийницею. На підлозі валялися гори сміття: стоси картону, мішки з пляшками, іржаві бляшанки з емблемами Старших Братів. У нитках денного світла виблискували ледь помітні часточки суєру. Мотлох не пропускав жодних звуків. Фільтр і генератор, до звуків яких Талавір звик за час в Ак-Шеїх, мовчали. Стіл був захаращений брудними мисками. На дні кожної копошилися величезні хробаки. У їхніх черевцях пульсували темно-рожеві цяточки. Талавір нахилився ближче, щоб перевірити здогад, і відсахнувся. Голова кожної личинки закінчувалася мініатюрним дитячим личком.
На полиці коло столу він побачив якісь препарати. Чоловік згадав слова Гєри про те, що його дружина помирає. А може, ці ліки для Мамая? Те, що він побачив у лабіринті, було справжнім жахом засоленого. І як Талавір розраховував поговорити з Мамаєм?
Він піднявся на другий поверх, туди, де було єдине вціліле вікно. Ще на сходах він почув скрип і подумав, що це знову джадал. Але то було крісло-гойдалка. Порожнє, як спершу здалося Талавіру. Він підійшов ближче. У купі брудного лахміття сиділа людина. Голий череп укривали шрами та фістули, з яких сочився гній. Вуха з’їла короста. Повіки людини були приколоті скріпками.
У місцях проколів виднілася гола кістка. В очах не лишилося нічого людського.
Лише безкінечна мука. Зневодненими, як у мумії, руками людина тримала великий альбом із родинними фотографіями й невідривно вдивлялася в Дешт за вікном. Це могла бути тільки онука генерала Сєрова та дружина бея Ак-Шеїх.
Багато років вона стерегла джадала. Можливо, вона знала, як до нього достукатися.
— Як мені поговорити з Мамаєм? — Талавір присів поряд із кріслом.
Безкінечно довгу мить нічого не відбувалося. Нарешті людина важко, наче на шарнірах, повернула голову.
— Той, кого ти шукав, уже тут, — сказав скрипучий жіночий голос, а потім із засушеного горла вирвався сміх. — Тепер він твій! — її обличчя перетворилося на шмат м’яса, очі витекли з очниць.
Будинок затрусило. Стіни вкрилися тріщинами. Сходи, якими він підіймався, обвалилися. Талавір затулився рукою і стрибнув до дверей на протилежному боці веранди. Він майже не здивувався, коли за ними виявилася карстова печера. «Клятий будинок був частиною лабіринту», — подумав Талавір, роздивляючись паруюче рожеве озеро. Кімната була висічена із суцільної породи, з неї не було виходу.
Талавір сів, обіперся об стіну й підтягнув до грудей ноги, щоб не торкнутися суєрної ванни. Бігти не було куди. Озеро вкрили брижі. Одночасно з цим шепіт у голові Талавіра переродився в Голос. Він належав вкрай розлюченій жінці.— Чого прилип до підлоги, як купа гною? Тікай! — а потім жінка заверещала: — Ні, тільки не до нього! Я не хочу!
З рожевої мли вилізла голова джадала. Вкрита залізом рука схопила Талавіра за ногу й потягла на дно. Він не запам’ятав миті, коли масляниста рідина заповнила легені, а перед очима розповзлася чорнота.
Талавір отямився в безкінечному темному просторі. Стелі і стін не було, як і жодних орієнтирів. Талавір подивився на власні руки, торкнувся обличчя.
Попри занурення в суєр, змін не було, як і ран, завданих металевим монстром.
Він відчув рух і обернувся. З глибини кімнати, наче вихоплена й збільшена камерою, до нього нечутно наблизилася клітка. Залізні прути були товсті й погано оброблені. Талавір торкнувся одного, щоб зрозуміти, чи не спить. Залізо було як лід. У протилежному куті клітки здригнулася купа лахміття, а потім зірвалася й кинулася на нього. Талавір відступив на крок, спостерігаючи, як істота, захована в дрантя, з усієї сили вдарилася в те місце, де щойно була його рука. Крізь дірки на одязі визирали обриси дівочого тіла. Голову жінки вкривав поточений часом каптур, так що не можливо було роздивитися обличчя. Талавір згадав пряний подих демониці з Кара-Меркит і крізь ґрати потягнувся, щоб відкинути башлик. Бранка здригнулася, вигнула шию, каптур впав, і Талавір побачив, що очі та рот жінки були зашиті чорною від крові ниткою. Вона по-курячи нахилила голову, дослухаючись до Талавіра. Спотворені риси викривилися в хижій посмішці.