— Червона сила революції, от хто я. Шуруй, Гєрманіє, — тільки і сказав Лєканя, дулом показуючи на камінь.
Хлопець відсунув камінь і відкинув дерев’яну ляду.
— І щоб я тебе бачив!
Унизу виявився круглий лаз, наче видовбаний у вапні колодязь. Герман витяг мотузку й поліз у діру. Лєканя закинув рушницю за плечі, пістолет застромив за пояс і поліз за гімназистом.
До землі було щонайбільше два аршини. Лєканя вже приготувався стрибнути й витягти парабелум, коли довгі руки вчепилися в його штани й щосили потягнули додолу.
— Ах ти контра! — заволав Лєканя і спробував хвицнути ногою. Він досі тримався за мотузку. Але Герман був чіпкий. Він повиснув на хлопцеві.
Лєканя відчув, як мотузка впивається в шкіру, і зробив єдине, на що був спроможний. Відчепив долоні й мішком упав на Германа. Билися вони недовго.
Гімназист був явно не готовий до звіриної люті вихованця церковно-приходської школи села Журноково Грязовецького уїзду Вологодської губернії. І тієї миті, коли Лєканя відчув кров супротивника на зубах і вже наготувався святкувати перемогу, знову закричала жінка. Цього разу з такою тваринною силою, що хлопці заклякли. Луна розкололася об стіни. Лєканя відпустив вухо Германа, а той розтиснув кулаки.
— Що з нею? — запитав Лєканя.
— Народжує, — чомусь пошепки відповів Герман.
На підлозі у великій карстовій печері лежала жінка. Дві темні коси вибилися з-під хустки. Одяг та обличчя вказували на те, що вона кіммеринка.
Величезний живіт, здавалося, притиснув її до підлоги. Коли її відпускав біль, жінка намагалася звільнити руки від пут. Лєканя подумав, що її плечі от-от вивернуться. Трохи вище на камені стояла чудернацька фігурка. Бовван мав великі груди й вивалений живіт. Поряд лежали сухі трави та недогарки свічок.
«Якесь поганське капище», — подумав Лєканя і ледь зупинив себе, щоб не перехреститися.
Герман поринув у споглядання з жадібною цікавістю. Здавалося, він забув про Лєканю і його пістолет. Він наблизився до жінки, застиг навприсядки й витягнув шию. Лєканя закляк поряд.
— Ти диви, як її підкидає. У мене око вірне, сама не розродиться. Чи пристрелити, щоб не мучилася? — пожартував борець за революцію.
— Ні, ще рано, — серйозно відказав Герман.
Лєканя роззирнувся. Печера не була дикою. У багатьох місцях виднілася кладка. Стіни вкривали дивні малюнки й написи. За вікнами шуміло море.
«Цілком придатний сховок, якби не жінка й цей божевільний», — подумав Лєканя.
— А хто вона?
Тепер уже точно було зрозуміло: жінка не його дівка й не мати.
— Баба, — вкотре пробелькотів німчура і, коли Лєканя вже вирішив йому двинути, додав: — але незвична. Я повертаюся додому з надією знайти папіньку й матінку, а там нікого. А на нашу недобудовану хату брудний кіммеринець уже дах лагодить. Казали, що він приїхав вартувати курган, щоб звідти не видерлися злі духи. Є такий за п’ять верст від нас. Кіммеринці вважають його святим або чаклуном. Їх, дикунів, важко зрозуміти. Але я бачив, як вони падали перед ним на підлогу. Наче щури. Фриц із батькової мануфактури чув, як його називали нащадком ханського роду. А це жінка його. Стара бонна сказала, що вона точно відьма й носить у собі поріддя диявола.
— Ну а ти, Германіє, нащо її сюди притяг? Помститися за відібраний фатерлянд? — Лєканя остаточно переконався, що Герман, хоч і німчура й напевно буржуй, але таки свій. Бо теж не терпів кіммеринців.
— А тобі секрет можна довірити? — замість відповіді запитав Зорг і, як пугач, кліпнув великими круглими очима.
— Ага, — відказав Лєканя, а сам подумав: «Яйця виїденого не вартий секрет, який можна першому-ліпшому розбовкувати».
Гімназист відійшов до стіни й підняв пузатий мішок. Очі Лєкані загорілися.
Контрибуцію він любив. Але вже наступної миті зневажливо сплюнув. Мішок був завеликий як на гімназійного дрища. Зорг витяг щось схоже на корито з ніжками. Боки конструкції вкривали золоті пластини з написами кіммерицькою.
— Що це? — розчаровано запитав Лєканя.
Подумки він уже обідрав і зважив золото. Набиралося щонайбільше три унції. Краще вже попа общипати.
— Колиска. Чаклун, чоловік цієї, з могильника дістав, — Герман кивнув на жінку. — Я ніч не спав, щоб побачити. Тіло так задубіло, що на ранок не зміг до вітру сходити, так під себе й надзюрив. Але воно було того варте. Що вже той чаклун виробляв: пісні співав, у бубна бив, зілля палив. Усе, щоб дух із могильника за колискою в наш світ не проліз.
— І де тепер той чаклун? — Лєканя про всяк випадок роззирнувся.