Бракувало отримати по лобі із засідки.
— Мужики пришибли, — сказав гімназист. — Я їм розказав, що він на могильнику чудив, от вони й розізлилися. І хату його спалили. Він же з буржуїв.
— Праведний гнів пролетаріату? Розумію, — похитав головою Лєканя. — А не міг ти щось цінніше, ніж цей нічний горщик, захопити?
Жарт не вдався. Від колиски віяло холодом. Дерево було старе й ледь трималося купи. Подекуди виступила сіль, наче воно довго пролежало в морі.
Під новими золотими пластинами темніли бронзові накладки з прадавніми малюнками. На золоті ж блищала кіммерицька в’язь.
— Це він прикрасив і закляття понаписував. У кіммеринців є легенда про Золоту Колиску. Той, хто нею заволодіє, отримає Кіммерик. Видно, чаклунові не сподобалася червона влада, от і вирішив вирити.
— Видно й тобі, німчуро, не дуже подобається. Колиска тепер у тебе? Хоч не бачу, щоб ти став царем цієї землі. — Лєканя буцнув гімназиста під ребра.
Його дужче цікавило, чи залишилося золото в могильнику, але нехай і Германія не розслабляється. Зорг зіщулився й порачкував. — Не сси, я в казки не вірю.
Звичайна колиска, хоч і давня.
— Це тому, що ритуал не завершений! Щоб Колиска запрацювала, у неї треба покласти новонароджене дитя.
Як за сигналом, жінка заревіла. Живіт здригнувся. Породілля затиснула косу між білими зубами. Білки почервоніли від напруги. Спина вигнулася. На мить Лєкані здалося, що стіни затремтіли у відповідь. Він навіть звів гашетку.
Зорг жадібно сковтнув і витяг маленького ножика. Явно не для Лєкані.
— Хочеш покласти до Колиски немовля? І що — вбити? — аж присвиснув Лєканя. Ото був би женішок для Антоніни Немич.
— Ну не колискові ж співати? От тому я сюди її і притяг. З науковою метою. — Герман Зорг облизав губи. Лєканя втупив погляд у жінку. Вона вчепилася руками в коліна, широко розвела ноги й закричала. Лєканя на мить затулив вуха. Але очей відвести не зміг. Почулися хлюпання й тихий стогін жінки. — Його звати Номан! Номан. Захисти, велика мати Албасти! — закричала породілля і знепритомніла.
Герман підвівся і підійшов до жінки. Її спідниця заворушилася. Лєканя подумав, що дитина, якщо жива, має закричати. Герман нахилився, щоб відкинути закривавлену тканину, і цієї миті в печері стало темно. З вікна зістрибнув якийсь велет. Лєканя встиг побачити довге сплутане волосся, червоні, наче жарини, очі та обвислі груди, які потвора закинула собі на плечі.
Жінка, наче величезна мавпа, побігла підлогою, штовхнула гімназиста, зиркнула на Лєканю й обнюхала породіллю. Та не ворушилася. Тоді чудовисько виплюнуло їй в обличчя якісь слова, схопило дитину й вистрибнуло у вікно.
Лєканя підбіг і подивився вниз. Потвори ніде не було. Сонце вже торкнулося обрію. Тіні в западинах стали темнішими. Лєканя вирішив, що саме час ушиватися. Чесному борцеві за революцію немає чого робити в бісівських казематах. Нехай німчура дає раду з тілом. За його спиною щось заворушилося.
Породілля знову вигнулася. Тепер у ній з’явилося щось нелюдське.
Здавалося, уся вона вивернулася під неприродним кутом. Очі налилися кров’ю.
Язик вивалився, а зуби стали довгими й гострими. Плечі викрутило в інший бік.
Жінка сіпнулася, міцні пута розірвалися. Лєканя побачив, як розійшлася шкіра на її зап’ястках.
Жінка випростала руки, схилила голову й пішла на Германа. Лєканя ступив крок. Волосся на його голові заворушилося. Десь позаду висіла мотузка. Він не збирався гинути під кігтями потвор. Поки вона зайнята гімназистом, у нього є кілька хвилин, щоб видертися нагору. А далі він знайде вихід.
— Допоможи! — прохрипів Зорг. Одержима осідлала хлопця. Між його шиєю й зубами залишалося не більше, ніж лікоть. А потім мертва жінка розвернула до Лєкані страшне обличчя. Він витяг парабелум і відчув, як тремтить його рука. Хлопець набрав у легені повітря й випустив у її обличчя всі вісім куль.
Через двадцять років, коли він власноруч каратиме ворогів народу, перед його очима стоятиме це потворне обличчя. Його руки вже не тремтітимуть.
Печера наповнилася димом і запахом пороху. Вуха наче заклали ватою.
Постаті перетворилися на тіні у воді. Герман, як риба, закривав і відкривав рота.
Коли в печері стало ясніше, вони побачили мертву жінку з продірявленим обличчям.
Лєканя байдуже копнув тіло й обережно виглянув із вікна. Потвори з обвислими грудьми не побачив.
— Усі вісім рівно в ціль, — проказав Герман. Він не зводив очей із мертвої й, мабуть, не відчував болю. На його худих грудях уже набубнявіли кров’ю подряпини від кігтів потвори, яка забрала дитину.