Біль у м’язах нагадав про події минулого дня. Гуль змусила його йти до заходу сонця, хоча штольня, із якої він виліз, вивела його далеко від Ак-Шеїх.
Синьошкіра сказала, що йому неймовірно пощастило натрапити на мандрівний колодязь.
— Айгюльське джерело. Мандрує Дештом. Важко знайти. Але Гуль — молодець. Тамариск. Чує воду. — Гуль показала дві зігнуті під кутом гілочки тамариску. — Азіз-баба дав. Гілочки знайшли колодязь і тебе. Ще й колодязь був сухий. Тобі двічі пощастило.
Талавір згадав, як вчепився в мотузку, що йому скинула Гуль, а коли піднявся нагору, побачив, що земля на дні штольні зволожилася. Іноді мандрівний колодязь наповнювався водою, але переважно на дні з’являвся смертоносний чистий суєр.
На запитання, навіщо старійшина її відправив, вона спародіювала тріскучий голос Азіза-баби: «Він там. Побачиш. Мусиш, Гуль. Без тебе в Дешті пропаде. От я й пішла». Старійшина відправив Гуль його врятувати, але Азіз-баба сам хотів, щоб Талавір зустрівся з джадалом. Хіба старий знав, чим усе обернеться: два духа зустрінуться в голові Талавіра, але що далі?
Талавір роззирнувся. Пам’ятав, що напередодні ввечері вони розбили табір у невеликій улоговині. Це була несподівана зміна рельєфу посередині суцільного рідного Дешту. Розтріскана земля на дні заглиблення свідчила про те, що тут колись бігла вода. Під мулом ховалися розбиті бетонні стіни каналу. Отже, улоговина колись була частиною великої зрошувальної системи, що опоясувала північний Кіммерик. Старий мул був усіяний дрібними кістками піщаних риб, як їх називали місцеві. Ці напіврослини-напівтварини мешкали в піску з особливо високою концентрацією суєру. Зовні нагадували великих тарганів, і не було в Дешті кращого пального, окрім хіба сушеного кізяка, як кістки піщаних рибок.
— Очуняв? — рипнув голос у його голові. Від несподіванки Талавір аж присів. Нова «шкіра» неприємно заскреготала. Голос уперше був таким чітким.
— Тепер нарешті ти й зовні той, хто всередині, — зібрана з лайна купа. — Жінка розреготалася.
— Тарг дозволив тобі говорити? Може, і з клітки випустив?
— Наші стосунки не твоя справа, — образилася жінка.
Талавір згадав темну кімнату, клітку й скалічене обличчя жінки.
— Як тебе звати?
Відповіді не було.
— І як це розуміти — торочиш без упину, коли не треба, а як треба, мовчиш?
Талавір згадав прохання Тарга, малий виявився не таким злим, як змальовували джадала. Він навіть Рябова вбив не з люті, а через помилку. Може, і відьма має своє бажання. Хоча Талавір сумнівався, що з нею буде аж так просто.
Він відчував, що жінка померла переповненою пристрастями та незавершеними справами.
— Може, спробуємо домовитися?
— І про що мені з тобою торгуватися?
Вередливий тон жінки підтвердив здогад Талавіра.
— Ти сказала, де шукати Золоту Колиску. Але чому я маю тобі вірити?
Мені все життя брехали. Може, і ти хочеш, щоб я, наче жеребець, доніс вас до тієї Албасти, а потім ви перетворите мене на мишу чи «живе м’ясо» — так, що навіть Белокун не складе назад докупи?
У голові пронеслася шалена думка: що, як він говорить сам із собою, а духи — лише вибрики Дешту, симптоми божевілля?
— Моє ім’я — Амага, і ми реальні, — наче відповіла на його невисловлене питання відьма.
— Ти можеш чути мої думки? — це було неприємним відкриттям.
— Як крик набридливого жирного мартина, якому хочеться скрутити в’язи, щоб він нарешті замовкнув. І так, я б хотіла перетворити тебе на смердючу калюжу, з якої ти виліз, але, на жаль, ми з тобою пов’язані. Албасти — чаклунка, уміє відповідати на питання. Ти маєш її знайти, і вона розкаже, де ця клята Золота Колиска, яка вам так далася, а ще звільнить від нас. Уявляєш, яка удача?
— Тарг теж так вважає?
— Як я, він із тобою говорити не може. Доведеться повірити моєму слову.
Після зустрічі з джадалом дух відьми відчувався як окрема особистість у голові. Іноді Талавір відчував, як вона дивиться його очима, ніби зазирає у вікно.
Але, як і у випадку з манкуром, коли йому вдавалося зазирати в думки Белокуна, він спостеріг дещо дивне.
— Чому ти боїшся цього золота? — Талавір торкнувся лоба, а потім серця.
Він потребував підтвердження здогадок.
Амага незадоволено заскрипіла, але все ж відповіла:
— Вони зачакловані.
— Брешеш, — задоволено вигукнув Талавір. — Я теж можу читати твої думки. Або принаймні відчути, коли ти кажеш неправду.