Але Гуль дивилася далі — на протилежний берег бухти. Колись її полюбляли багатії. Уламки розкішних вілл досі, наче розорені гнізда, вкривали схили. Бухта закінчувалася горою, оповитою хмарами. Талавір примружив очі й підніс руку до брів. Він сподівався, що йому лише здалося. Гора наче здригнулася, з води виринув уламок скелі, а потім знову зник у шумовинні, наче величезна істота опустила рило, щоб напитися.
— Воно живе?
— Так. Великий Аю, Великий Ведмідь, — стишено проказала Гуль. У її голосі страх змішався з благоговінням. — Він і з’їв мертві палаци.
Кілька митей вони мовчки розглядали гору. А потім до них долинув крик.
Талавір обернувся й не повірив своїм очам. Там, де за мить до цього був голий Дешт, з’явилася дивна картина. На величезному шматку паперу був зображений пейзаж із часів Кіммерику до Спалахів: кипариси, білий палац на скелі, звивиста дорога вгору, на передньому плані на спині грифона сиділа оголена жінка з величезними грудьми. Художник не поскупився на пишні форми. Заміть голови була вирізана діра, у якій стирчало дитяче обличчя. Талавір не зразу зрозумів, що крик, який привернув їхню увагу, виходив із горла дівчинки. Вона відчайдушно кликала на допомогу.
— Гей! Я йду! — закричав Талавір і кинувся до неї. Позаду своєю пташиною мовою щось проказала Гуль. Але він її не слухав. Пісок і втома заважали бігти, але Талавір не здавався.
— Чого стоїш? Підійди! Звільни мене! — ще дужче закричала дівчинка, цього разу в її голосі звучало нетерпіння. Великі блакитні очі налилися люттю.
— Хто тебе прив’язав?
— Підійди — і дізнаєшся! — гаркнула мала. Наступної миті з-за мушлі вийшли інші постаті. Це теж були дівчата — незмінені й засолені. Синьошкіра, як і Гуль. Вугільношкіра й вогненноока, як акинджий Шейтан. Деякі мали додаткові руки. І всі були неймовірно красиві. Дівчата загрозливо потрясли списами.
— Гей! Я нічого вам не зроблю. Я тільки хотів допомогти. — Талавір примирливо показав порожні долоні.
— Звісно, не зробиш, — сказала найвища й пронизливо свиснула.
Талавір відчув, як земля здригнулася. За його спиною щось заворушилося.
Пісок почав розповзатися. Почулися скрекотання і клацання. Такі звуки в Дешті видавала лише одна істота. Талавір повільно обернувся й побачив величезну багатоніжку. Коли вона здійметься вище, зможе атакувати.
— Тікай! — заволала в голові Амага.
— І тепер хочеш допомогти? — засміялася висока дівчинка з пишним зеленим волоссям і притулила до рота свистунця.
З боку моря до них підійшов незмінений чоловік. Він мав буйне світле волосся і густу бороду. На голові лежав вінок із пластикових квітів. Яскраво-цегляну, наче випрану в кні, накидку прикрашали вигаптувані волошки. Вона збиралася складками на огрядному череві й була підперезана поясом. Голі ноги густо обросли тим же золотавим волоссям. Великі пальці ніг вилазили зі шкіряних сандалій. Чоловік замахав на дівчат руками.
— Дурні, дурні, погані діти. Ви що, не впізнали сестру?
Чоловік підійшов до Гулі й безцеремонно задер спідницю, оголюючи кругле татуювання на її стегні. Дівчата охнули. Хтось витягнув руку, інша оголила живіт, ще одна розвернулася спиною. Тіла маленьких воїнок прикрашали такі ж самі знаки. Заквітчаний ніжно взяв Гуль за руку й торкнув губами кінчики її пальців.
— Ти була мертва й ожила, була пропала й знайшлася, вітаємо вдома, дитя.
Синьошкіра задоволено облизнулася.
— Ще й подарунок привела. — Заквітчаний подивився на Талавіра.
— Не раджу мене жерти. Останній, хто намагався це зробити, опинився в моїй голові, а оце, — Талавір показав на мотлох, що вріс у його шкіру, — точно застрягне в зубах.
— Він іде до Албасти. — Гуль запопадливо зазирнула в обличчя новоприбулого й обережно погладила його плече. Вона його явно знала.
— Що ж, справа хороша. Велика мати давно не мала нового чоловіка. — Волохатий подивився на Талавіра. — Хочеш, щоб твоя дружина народила сина?
— Ні, — розгублено відказав Талавір. А ще за мить згадав легенди про Албасти, де чоловік, який хотів стати батьком, мусив розділити з нею ложе, і густо почервонів. — Я хочу, щоб Албасти відповіла на запитання, а ще витягла з моєї голови двох духів. Один із них — джадал, друга — тисячолітня відьма. На твоєму місці я б нас пропустив.
Цього разу заквітчаний зміряв його уважнішим поглядом.
— Тобі пощастило: це діти Албасти. — Він показав на дівчат. — Хоча краще б ти прийшов зачати дитя, а не ставити дурні запитання. Бо я, якщо чесно, уже втомився. — Чоловік незграбно почесав причинне місце, набрав повітря в груди й голосно продекламував: «Я сам-один росту, як у пилу агава. На голих берегах серед обпалених вершин¹⁴». Мене звати Волошин. — Здоровань простягнув руку й променисто всміхнувся.