Судно охопив вогонь, який згас так само швидко, як і з’явився. Обшивку вкрила кіптява, а потім, наче шашіль, її роз’їла іржа. У боку утворилася пробоїна.
Корабель осів, наче випустив останній подих, і завмер.
Волошин, немов чоглу, що спостерігає за морем, чатуючи на здобич у мілкій воді, завис над урвищем. Здавалося, він от-от упаде. Талавір хотів схопити його за накидку, але тканина розсипалася ще до того, як він її торкнувся.
Одяг, як і човен, наче в одну мить проживав різні епохи. Хітон та лавровий вінок перетворилися на грубу чернечу рясу, потім на хірку¹⁶ дервіша, ще за мить на кіммерицькі шати та костюм повітового лікаря. І весь цей час Волошин читав вірші: про Кіммерик, про його героїв і богів, про смерть людей і красу такої різної і такої вічної землі.
Нарешті очі Волошина просвітліли, а його одяг повернувся до початкового стану: темно-руда тога, голі ноги та зношені сандалії. Чоловік здивовано роззирнувся, побачив човен і насупився, наче нарешті пригадав, що сталося.
— Ет, Нахімов. — Поет пригрозив кораблю пальцем. — Тиняється туди-сюди вздовж берега, бомбить, дурень старорежимний.
— Ти хочеш сказати, цей корабель живий? — запитав Талавір, вдивляючись у море. Там знову здригався на хвилях дерев’яний вітрильник.
— Не знаю, живий чи напівмертвий, але любить мемобомбами розкидатися. — Волошин підібрав із землі круглий, схожий на яйце предмет і заховав у складках накидки, — амазонки таке цінують. Куб води чи пристойного мужа можна буде виміняти.
— Мемобомбами?
— Ну так. Якщо людей зачепить, змушує пригадати минуле — навіть те, що з’їв суєр. От дівчата й розревілися. Змусив їхні спогади ожити, садюго. — Волошин погрозив у бік корабля. — Дешт жорстокий. До Албасти все більше зі смутком приходять. Кого батьки продали, хто від амазонок втік, кого Армія потвор із гуманітарного конвою відбила, а потім бандам віддала, у когось село з’їла буря, а когось самого хотіли з’їсти канібали. У кожної своя історія, яку хочеться віддати бурі. А Нахімов, гад, їх те все знову переживати змушує. Але не бійся, за годинку забудуть. Албасти все зробить. Тебе, бачу, не зачепило?
— Не зачепило, — погодився Талавір, а сам подумав: «Які спогади в живого м’яса?»
Поет пильніше глянув у його обличчя й весело мугикнув.
— Пам’ять чиста — дух вільний. Треба йти, а то, боронь боже, цей цар морів знову прокинеться.
Волошин зібрав похмурих, розгублених дівчат, немов пастух — отару, вони не опиралися, а мовчки пішли за ним. Якийсь час вони крокували мертвим Дештом над морським узбережжям. Нарешті попереду показався маленький будиночок.
— Гніздо Ластівки! — радісно вигукнула найменша. Інші потрусили списами.
Благенька хатинка із саману, наче пташиний притулок, зачепилася за край урвища. Дах устилали засохлі водорості. Кожна стіна була кілька кроків завдовжки. Талавір не міг зрозуміти, як хатинка витримала роки бур і штормів і як туди вмістяться всі діти Албасти, ще й вони з Волошиним.
Поет відсунув двері й запросив Талавіра. На підлозі чорніла земляна піч, а на розвернутій до степу стіні була намальована Діва. Маленька голова лежала на покатих плечах. Великі груди опускалися на чашоподібний живіт, який переходив у важкі стегна. У руках Діва тримала меча. До її пояса була привішена мисочка, а через груди проходила перев’язь лука. На відміну від божка Сфени, ця Діва була воїном. Весь простір навколо богині займали відбитки дитячих рук.
Перше, що зробили зеленоокі, коли зайшли до хатинки, — умочили долоні в попіл і торкнулися стіни. А потім виїмки під шиєю. Гуль вчинила так само. У її очах, попри розбуджені Нахімовим спогади, стояли захват і переляк.
— І де ваша Албасти?
— Тут, — сказала зеленокоса, відкинула строкатий килим під вівтарем і відсунула трухляву дерев’яну кришку. Талавір побачив вузький хід у підземелля.
— Відчинені двері. Переступи поріг. Мій дім відкритий назустріч всіх доріг, — продекламував Волошин і показав на лаз. Його сонцесяйний настрій не змінила навіть мемобомба.
Дівчинка з прозорими крильцями, у якої на шиї тепер бовтався уламок із тіла Талавіра, витягла з діри мотузку, обвила її ногами й прослизнула до печери.
За нею спустилися ще дві.
— Ну ж бо, — поплескав його по спині поет. Талавір обвив мотузку однією рукою і сповз донизу. Останнім, крекчучи та відсапуючись, вивалився Волошин.
Гомін дівчат луною рознісся у великій карстовій печері. На їхні крики з ніш, приступів та карнизів піднялося ще з десяток дитячих облич. Ті, хто залишався вдома, занепокоєно вдивлялися в обличчя сестер, прочитали там смуток і побігли до своїх ніш, щоб повернутися з ящірками на кшталт тої, що ховалася у волоссі Чорної Корови. Дівчата, які повернулися з Волошиним, виконали дивний обряд. Кожна лизнула ящірку. Отупілі від болісних спогадів очі знову засвітилися, і вони заходилися обмінюватися новинами із сестрами.