Гніздо Ластівки наповнилося веселим шумом голосів. Це була велика печера зі слідами людського втручання. Подекуди на стінах можна було розгледіти сліди від інструментів, деякі перегородки між нішами були складені з обробленого каміння. В одній із ніш було облаштоване своєрідне святилище.
Діти розклали на камінцях усілякий мотлох, зібраний у Дешті: шини, деталі автомобілів, шолом Старшого Брата та дрібніші переламані згадки про життя до Спалахів. Сюди ж повернули картину, якою його намагалися заманити в пастку.
Стіну позаду вівтаря закривало запинало.
У глибині печери блищало невелике озерце, над яким звисали вогкі сталактити. Ще далі чорніли ходи, де могли бути як спальні дівчат, так і комори з припасами. На всю ширину стіни, як і на Матері Вітрів у кабінеті Белокуна, було велике вікно, що виходило на море. Це сприяло постійній вентиляції в печері, хоч і наповнювало приміщення кислими прибійними запахами. Біля стіни були акуратно складені великі дерев’яні щити на випадок шторму. До води було більше трьох касабів, і, якби хтось випав з вікна, то неминуче розбився б на смерть. Проте море після Спалахів було здатне подолати й не таку відстань та залити печеру отруйною водою.
Біля вікна спав грифон. Це була велика красива тварина — лев із головою птаха. Золотаве хутро лисніло й мінилося в променях денного світла. Якась із дівчаток уквітчала його голову вінком. Великі крила були розслаблено складені за спиною. Грифон лише на мить розплющив золоті очі, по-котячому позіхнув, потер дзьоба лев’ячою лапою і знову стулив повіки.
Спершу Талавіра не помічали: діти носилися з кінця в кінець печери у своїх справах. А коли нарешті зауважили, то стали збиратися навколо. Спершу злякано, а потім захоплено вони потягнули до Талавіра руки.
— Це він! — раптом скрикнуло замурзане дівча й ткнуло в Талавіра пухким пальчиком.
— Він? — перепитала трошки старша.
— Він, він, — закричали ті, хто так і не наважився підійти. — Бог Спалахів!
— Бог Спалахів! Бог Спалахів! Бог Спалахів! — залунало звідусіль. Луна підсилила крики. Талавір оторопіло подивився на дітей.
— Бог Спалахів! — завищала руда дівчинка з додатковими руками. Вона зняла з вівтаря, облаштованого між дитячими нішами-спальнями, розбитий шолом Старших Братів і насунула собі на голову, а потім відкинула запинало, що закривало стіну позаду святилища. Там виявилися малюнки, як у давніх коміксах. Діти, як за наказом, умостилися на підлогу перед вівтарною нішею і приготувалися слухати. Гуль вчинила так само. Вираз її обличчя не відрізнявся від дитячого. Вона теж хотіла почути історію.
— Люди минулого були нерозумними. Вони любили війну. Але вбивали не заради їжі! Вони хотіли отримати землю! — Дівчата зареготали, показуючи, якими недолугими були бажання людей минулого. — У людей були машини й була їжа. — Вправно орудуючи чотирма руками, руда дівчинка показала на наступну картинку. — Але машини і їжу вони спрямували одне на одного. І м’ясо згоріло, а машини перестали працювати. І земля образилася. Вона не любить людей, які думають, що можуть нею володіти. — Дівчатка вдавано заплакали, театрально витираючи сльози косами. — І земля збунтувалася. І прийшов Бог Спалахів. І приніс себе в жертву, і припинив війну, і запліднив цю землю. А тепер він прийшов по нас, бо земля нарешті пробачила. Їй стало сумно.
Вона хоче, щоб ми жили всюди, а не тільки в Гнізді Ластівки.
— То ти забереш нас у великий світ? — запитала рудокоса.
Талавір зачудовано спостерігав за грою дітей. Він не зразу зрозумів, про що його питають.
— У великий світ?
— Так!
— Ти ж для цього прийшов, Боже Спалахів, щоб ми могли жити всюди! — Дівчинка років десяти задоволено заплескала в долоні.
— Усюди? Тобто за межами Дешту?
Старші Брати були певні, що потвори не можуть жити поза Територією К.
Засолені, наче повітря, потребували постійної присутності суєру. За межами Дешту його не було.
Талавір вірив, що за суєрним куполом досі були землі, де жили незмінені люди, де працювали механізми, росла неотруйна їжа, ішов дощ. Діти Албасти заслуговували побачити той світ. Але це неможливо.
— Діти сонячно-рудого меду. І коричнево-червоної землі. — Волошин поклав йому на плече руку. — Ти пробач їх. Коли мати сувора, діти живуть у вигаданому світі.