— Ніязі ледь не вибухнув від обурення.
— Заснував! І щоб ти знав, якби він зараз був із нами, ми би легко знайшли Золоту Колиску.
— Пф-ф! — голосно видихнув Ніязі, усім виглядом демонструючи, яку нісенітницю вона верзе. — Невже ти не розумієш, що дід просто знайшов привід, як спровадити нас з Ак-Шеїх, коли туди прийшли Старші Брати? Золота Колиска — це казка. Якби вона існувала, якби існувала колиска Діви, здатна відродити Кіммерик, він би відправив по неї когось кращого за трьох дітей, один із яких зовсім хворий. — останню фразу Ніязі проказав пошепки, сторожко подивився на Бекира і сказав те, що його насправді турбувало: — І що ми тепер робитимемо без ліків?
— Коли мене везли на перше жертвопринесення, я справді думала, що це кінець. — Чорна Корова довгою кісткою поворушила вогнище. — Вони хотіли мене спалити. А тоді згоріло їхнє селище. Пам’ятаю, як жінка зі зміями на голові сипала мені вслід прокльони й кричала: «Ти невдала жертва! Йди й не вертайся!»
А я все думала, як мені пощастило.
— Хочеш сказати — і нам пощастить?
Чорна Корова стенула плечима й усміхнулася. Ніязі похитав головою.
Кудлаті вуха нашорошилися в бік темного Дешту. Вечорами степ остигав настільки, що діти збивалися в клубок. Відкритий вогонь ніс небезпеку, виказував твою присутність. Розпалювати вогнище в просторі, де навіть жаринку можна було розгледіти за багато фарсахів, все одно, що кричати — «ось я тут, прийди й зжери мене». У глибокому безлюдному Дешті кострище потрібно було ховати. Тому щовечора вони намагалися знайти стару споруду, яму чи камені, які б хоч трохи вкрили світло. З настанням темряви вогонь засипали й укладалися на тепле місце.
Бекир ліниво подумав, що вони засиділися і вже темно, а їхнє вогнище досі яскраво палає, але так хотілося і далі пливти на хвилях розмови.
— Здається, я бачив тінь. Може, знову ракоскорп Бекира, якого ми помітили вдень? — Ніязі злякано глянув у темряву, не побачив нічого нового й обернувся до дівчинки. Чорна Корова заворожено вдивлялася в полум’я. Вона була не така полохлива, як Ніязі. Єдиним, що викликало в ній тривогу, був вогонь. Але без слизу Забувайка, здавалося, і цей страх відійшов. Тепер вона не могла відвести очей від вогню.
— Ти раніше не любила вогонь? Через те, що тебе хотіли спалити?
— Ні, — Чорна Корова похитала головою. — Батько в дитинстві примушував тримати руку над полум’ям. Казав, це має щось у мені розбудити. А перед смертю подарував Забувайка, наче не хотів, щоб я згадала, чого він домагався.
— А тепер ти згадала?
— Ні. Хоча мене здивували слова мами Бекира. Про те, що вона знала мою маму. А та перед смертю назвала мене Атеш. «Атеш» значить «вогонь». Як думаєш, що це означає?
— Батьки іноді так по-дурному нас називають, — тільки й сказав Ніязі, а потім наче вирішив, що цього недостатньо, і додав: — Мої батьки потрапили в бурю. Тато загинув, рятуючи маму. Вона вже була вагітною мною. Тітки казали, тому я таким народився.
Він подивився на зарослі хутром руки-лапки, потер одну об одну й наблизив до вогню, щоб зігріти. На мить запанувала тиша. Вогнище потріскувало. Обличчя холодив ледь помітний вітерець.
— А якщо нас наздожене буря? — знову взявся нити Ніязі. — А Бекир хворий. От-от помре.
— Не помре. Тут уже недалеко. — Дівчинка звела брови. — А ти скиглій!
Ниєш і ниєш. І не боїшся, що за тобою приповзе Албасти? Вона любить цілувати зляканих. — Дівчинка ткнула в Ніязі обгорілою кісткою і засміялася.
— Дурепа! — завищав хлопчик. — У мене хутро загориться. От точно ти невдала. Може, і Старші Брати прийшли через тебе? І зараз трощать Ак-Шеїх!
— Скиглій, скиглій! Не ний, не ний! Прийде Албасти, зацілує… — проспівала дівчинка, ще вище підіймаючи дрючка.
Ніязі відсахнувся, зачепився за ногу Бекира лапою й упав йому на спину.
— Ви що, подуріли, кутуру? — Бекир схопився за голову й сів. — Чого кричите? Ще й вогнем розмахуєте? Вас за фарсах видно.
Чорна Корова кинула палицю у вогонь і підскочила до хлопця. Ніязі задніми лапами припорошив багаття і сів вилизувати хутро, наче там був опік.
На тлі жару вугілля його писок здався змученим.
— Ти як? — Чорна Корова обережно поклала руку на його плече. У місці доторку наче затанцювали голочки. Пальці дівчинки були теплими й ніжними.
Бекир відчув, як запалали його щоки, а до очей знову підступили сльози. — Думаєш про Ма?
— Уночі не можна палити багаття. — Бекир потер очі, наче щойно прокинувся. — Я ж вам казав. Ми вже поряд із тим місцем, про яке говорив Азіз-баба. Маємо бути обережними.