Єдине, що йому залишалося, — вчепитися міцніше й довіритися армійцю. І тоді Сазаган — вітер-олень — їх наздогнав.
Стіна піску впала на голови. Бекир гостро відчув, що немає волосся.
Суєрний пил шарпав і роздирав шкіру, оглушував і забивав очі, роблячи майже сліпим. З усіх боків ударили блискавки й породили рожеве марево. Вітер ревів.
Вони наче бігли із Сазаганом наввипередки. Бекир побачив, як порив вітру підхопив сусіднього вершника. Його підкинуло вгору, а потім немов проштрикнуло грозовим рогом. Блискавка розірвала тіло. Болбочан пригнувся й потягнув за віжки. Поряд із хлопцем пролетіла голова. Позаду, підхоплена бурею, здійнялася в небо й упала зчорніла половина тулпара.
— Ала Богу Спалахів! Слава тобі! Слава! Дякую за бурю! Дякую за суєр!
— як божевільний закричав Болбочан і піднявся на стременах.
Повітря наповнилося сіллю. І Бекир майже з полегшенням подумав, що все нарешті закінчиться. Ще мить — і вони опиняться в центрі змін. І тоді залишиться тільки молитися Богу Спалахів, щоб дарував швидку смерть.
Справжню смерть. Поруч злетів іще один вершник, спалахнув у небі й розпався на десятки палаючих жарин. Наступна блискавка обдала їх жаром. Земля здригнулася, їх накрив дощ видраного із землі каміння. Удар струму прийшовся зовсім близько, але, на щастя, не в них.
— Дякую за бурю! Дякую за суєр! — продовжив несамовито голосити Болбочан.
Ще одна блискавка освітила скелі. Бекир відчув спокій, який буває тільки перед кінцем. Він майже погодився приєднатися до Сазагана. Азіз-баба завжди казав, що в Дешті ніхто не вмирає. Просто розчиняється і стає частиною всього. І коли вони ховають мертвих, то земля їх приймає й перетравлює, перетворює на пил, на пісок. А отже, у цій бурі є й Ма. Коли він змирився з неминучим, Болбочан притулив до губ тонку металеву трубку. Бекир міг заприсягтися, що почув тонкий, ледь вловимий звук. Скелі попереду теж наче почули свист і дивно нахилилися. Між ними утворилося провалля. Тулпар Болбочана на повному ходу стрибнув у діру.
Спершу вони полетіли. Кілька секунд Бекир чекав, що в тулпара якимось дивним чином з’являться крила й він зможе пікірувати. Але нічого дивовижного не сталося. Тулпари вміли гарно стрибати, але не здійматися в небо. Болбочан клацнув пружинами. Конструкція, що до того лежала на крупі, роз’їхалася. Це виявилися вживлені в кістки тварини розсувні механічні крила. Вони сповільнили скажений спуск. Бекир ледь устиг побачити, як із стін круглого провалля, у яке вони стрибнули, за подібним принципом випросталися сіті. Вони опоясували шахту, наче сходи-батути. Маневруючи крилами, Болбочан змушував тулпара стрибати з одного батута на інший. Він уже майже досяг підлоги, коли слідом за ним на сітку приземлився наступний їздовий, а за мить — ще один. Бекир почув шум зіткнення. Один тулпар зламав обидві ноги й ревів так, що Бекиру хотілося затулити вуха. Тваринам приземлення далося особливо важко. Модифіковані люди Армії потвор залишилися неушкодженими. Ніязі вдарився головою. Чорній Корові пощастило найбільше: вона лише осмикнула спідницю і винувато всміхнулася, оглядаючи інших.
— М’яка посадка, га? — Живе око Болбочана божевільно крутилося, вуса тремтіли, наче були готові от-от відірватися. Очільник загону витер кров із розбитого лоба й оглянув людей. Стулки входу над їхніми головами з гуркотом зачинилися. Бекир почув, як об них щось ударилося. Не всім пощастило вчасно дістатися входу.
— Зачиняються автоматично. Кемаль-шейх не дуже любить гостей, — пояснив Болбочан.
Щось загуло. По периметру загорілося кілька електричних ламп. Вони опинилися в глибокій штольні.
— До Спалахів це була пускова шахта для величезної ракети. Кемалю-шейху якось удалося змусити все працювати. Він шаман, а ще каже, що бачить майбутнє. — Болбочан зловісно посміхнувся.
Наче почувши його слова, сіті-батути автоматично втягнулися в стіни.
Згори осипався пил, але вже за мить усе було спокійно. Якщо буря і продовжувалася на поверхні, тут її не існувало. З двадцяти семи вершників до сховку дісталися семеро. Лише чотири тварини стояли на ногах. Усі гарячково обтрушувалися від отруйного пилу.
Бекир роззирнувся. Стіною штольні йшла шахта ліфта. Посередині між землею і поверхнею застигла кабіна. Над нею щось висіло. Спершу Бекир подумав, що це одна із сітей-батутів, а потім придивився і побачив, що конструкція прозора й рухається. Це була щільна хмара жовтого пилу. Бекиру чомусь не хотілося з нею зіткнутися. Болбочан підійшов до залізних дверей у стіні штольні й натиснув невелику червону кнопку. За стіною почулося дзижчання.