«Якби не ті кози, - промовляв він сам до себе. -Якби не те молоко».
Бенціон Надлер знав, що Леопольда Левицького вигнали з Краківської академії мистецтв і за ним наглядає поліція. А Бенціон, який столярував, мріяв про заможного чоловіка для своєї Ґені і аж ніяк не ґоя.
«І треба ж, - скаржився сам собі Бенціон, - щоби вони зустрілися?»
Льольові легені хрипіли розсохлими клейзмерськими кларнетами, і старий Надлер переконував Ґеню, що у того туберкульоз. А Ґеня їла в садку перестиглі сливки, збираючи їх під деревами, сміялася з батька й далі носила Левицьким козяче молоко.
Коли Льольо і Ґеня, безтурботні й веселі, прогулювалися центральними вулицями вечірнього Чорткова, залитими електричним світлом, то заходили на каву з тістечками. І тоді Льольо розповідав Ґені про Краків і Париж. Він так розмальовував ці міста, що Ґеня, здавалося, вже напам’ять знала Сукенніци і Монпарнас.
- Чи ти була знайома з Сашею Блондером?
Ґеня напружила пам’ять:
- Блондери?.. Якісь Блондери мешкають у Старім Чорткові.
- Ми з Сашею 1931 року були в Парижі. Після того, як нас поарештовували і навчатися в Академії далі було неможливо, Саші вдалося виїхати до Парижа в середині 30-тих.
- Ти хотів би знову до Парижа?
- Так, але з тобою.
Він намагався виїхати до Берліна чи навіть Парижа, але у поліції не поспішали видавати закордонний паспорт. А тут іще суд за підпільну антидержавну діяльність! З мрією про Париж можна було розпрощатися.
Леопольд малював, але не продавав, бо кому в Чорткові потрібен аванґард?
Сьогодні, 16 вересня, Леопольд ішов сам вулицею Міцкевича. Ґеня святкувала Рош ха-Шана. Коли звук шофара провістив Новий рік, Наддери, як і решта чортківських євреїв, просили у Всевишнього записати їх до Книги Життя. У Старому Чорткові всі були святково вбрані, а з єврейських кухонь пахло празниковою стравою. Леопольд вирішив, що йому не хочеться заходити без Ґені до кав’ярні поруч із «Брістолем». У ресторані готелю вечеряли і веселилися. І хоча на західних кордонах Речі Посполитої вже два тижні тривала війна, тут, у Чорткові, захищеному лише високим берегом Серету, навіть офіцери полку прикордонної охорони заходили на шницель і фокстрот.
Леопольд зайшов до аптеки Краєвського і поцікавився мікстурою для шлунка, яку замовив для мами годину тому. Пані Левицька отруїлася сливками з Надлерового саду. Леопольдові подали скляну пляшечку з прозорою рідиною. Подякувавши, він вийшов на вулицю і, обминаючи цукерню Куніковського, пішов додому. Вдома на нього чекали мамина вечеря і лист із Парижа. Лист написав Саша Блондер, якого Льольо згадував у розмові з Ґенею. Відтявши ножицями тонку смужку конверта, він почав читати. Поштар, який віддав паризький лист Леопольдовій матері, назвав чудом, що він дійшов до адресата. «Чей же пані розуміє, що я маю на увазі. Мила пані, нічого доброго. Нічого доброго». А дізнавшись про отруєння пані Левицької сливками, порадив пити настояні бурівки.
Лист від Блондера, про якого Леопольд нічого не знав, відколи переїхав до Чорткова, був написаний три тижні тому, про що свідчив поштовий паризький штемпель і дата на початку листа.
«Монпарнас, 5 сіте Фадьгіер
І вересня Т939 року
Любий Лео,
Коли Ти отримаєш мого листа, можливо, у нашому з Тобою житті щось зміниться. Я сподіваюся, що Ти слухаєш радіо і читаєш газети. У Парижі напад на Польщу сприйняли спокійно, паризькі повії не подорожчали, а ціни на картини не зросли. Тут ходять чутки, що польський уряд оголосить мобілізацію і мене як громадянина Речі Посполитої вона теж чекатиме, а Ти ж знаєш, Лео, що будь-яка війна, як смерть, приходить невчасно.
Наші стосунки з Бертою виглядають кепськими.
Якщо Ти шукатимеш у пресі що-небудь про мої роботи, то тепер я Andre Blondel. За останні два роки моє життя в Парижі якось налагодилося, були виставки і картини можна було продати. Але, дорогий Део, що нас чекає попереду?., у мене погані передчуття.
Майже нікого з наших, тобто з Краківської групи, тут, у Парижі, нема, але зійшовся з новими приятелями.
Ти пам’ятаєш Генрі Міллера, американця, з яким ми випивали Т93І року на Монмантрі? Він іще тут, але вибирається до Греції. Париж покидають усі.»
На цьому місці Льольо відклав жовтий листок паперу і почав згадувати Париж, у якому безперестанку лив дощ. їхнім богом в Академії був Пікассо, а Пікассо жив у Парижі і був комуністом. Левицький із компанією навчався у Кракові й протестував із лівими, отримуючи від них гроші. У1931 році, приїхавши до Парижа з наміром взяти лекції у професора Юзефа Панькевича і потинятися галереями, Леопольд не виключав знайомства з французькими комуністами і повіями з Мулен Руж. Якогось дня хтось із французьких товаришів запросив Левицького на марш протесту Комуністичної партії Франції. І він, авангардист і лівак, пішов із французами, викрикуючи гасла протесту. Через тиждень у філію Краківської академії мистецтв у Парижі, де Леопольд Левицький числився серед студентів, надійшло офіційне повідомлення з департаменту поліції про те, що він повинен покинути Париж протягом трьох днів і виїхати до Польщі.