Льольо продовжив читати лист.
«Здається, що я бачився зі своєю родиною у 1935 році, коли востаннє відвідав Чортків. Пам’ятаю, що ходив вуличками і дійшов до Серету, там, де стояла електростанція. По синагогах, як завше, читали Тору, а на міському Ринку продавали буковинські сливи. Я зробив кілька ескізів, але при переїздах вони, мабуть, загубилися. У передчутті війни, дорогий Льолю, все стає нікчемним і марнотним. Не знаю, до ти робиш тепер, але Твою адресу я відшукав серед своїх паперів і чомусь вирішив написати. Може, тому, Льолю, що вулиці Чорткова приховують у собі такі ж дивні кольори і фактуру, як і паризькі».
Леопольд заходив до крамниці на вулиці перед Дувром. Купував там баґет, продавець загортав його у шарудливий тонкий папір. А виходячи, з порога відкушував теплу булку і, поправляючи окуляри, прямував до Лувру. Якщо падав дощ, що траплялося у Парижі часто, то роздивлявся годинами старих майстрів, аж поки голод знову не виганяв його з музею у пошуках їжі.
Вечорами Леопольд ходив до Мулен Руж, сторговувався з повією і вів її до маленького помешкання на Монмантрі, винайм якого обходився у кілька додаткових франків. Зранку, зазвичай, мадам покидала Льоля у ліжку самого і кудись бігла.
«Сена така ж зелена, як Серет. У нас казали, що на всі єврейські свята вода Серету солодка і пахне мигдалем. А тут - вічні дощі й фіолетові плями бензину. Знаєш, Leo, коли я згадую Чортків, то чомусь пригадуються мені сліпі котенята, яких селяни, з Горішньої Вигнанки, топили у річці...
Твій Саша»
14 вересня 1939 року, коли євреї Чорткова розпочали святкувати Рош Ха-Шана, Серет був солодкий, а його воду можна було пити замість киселю.
Моше Зальцінґер у ці дні молився у Старій синагозі.
Разом з усіма ходив до Серету читати псалми, щоби і його, Моше, Всевишній вписав у Книгу Життя. А також Моше чекав на відповідь із Нью-Йорка. Він знав, що Іцик, Мордко і Еміль мусять відповісти. Моше це відчував і навіть у молитвах, у синагозі, заплющивши очі, чув шелест тонкого паперу Тори, який уявлявся шелестом листа з Нью-Йорка. Того 1939 року багато євреїв з усіх чортківських закапелків прийшли до Серету прочитати псалми і вчинити ташліх. Вони стояли вздовж берегів річки, покриті білосніжними талесами, аж міщани-неюдеї дивувалися з цього. І від їхніх білих талесів тільки пожухла трава і оголені будяки відтіняли посріблену річку.
Уперше за багато років на Рош ха-Шана маленький Чортків перетворився на містечко, яке хотіли відвідати багато людей. Цивільні раптом стали резервістами, їх передягнули у військову форму, нову, що пахла сукном і ретязями, залежаними на військових складах. У горішній частині міста, по дорозі до Бучача, в австрійських касарнях, був небачений до того часу рух військових. Улани і жовніри батальйонів прикордонної служби поночі і навіть удень мчалися містом у напрямку Копиченець і Борщева.
До залізничної станції почали прибувати зі Львова біженці із західних теренів Речі Посполитої, які рятувалися від війни і дивувалися спокоєві міста, у судах якого досі розглядали позови і оголошували ліцитації. А у чортківській в’язниці сиділи політичні й кримінальні злочинці. А по чортківських крамницях, не зважаючи на воєнний стан у країні і частковий дефіцит товарів, усього було вдосталь. Навіть Моше Зальцінґер замовив першу партію буковинських слив на 17 вересня пополудні.
Коли Моше поцікавився у прокуратора, коли той прийшов по цукати і дактилі, де зараз перебуває польський уряд, то прокуратор відповів, що тут, у Чорткові, додавши, що Маршалек щойно виїхав воєнним автомобілем у напрямку Заліщик. І Моше, простоявши за лядою, зрозумів, що почув від прокуратора велику таємницю. І вибіг із крамниці шукати Ридза Сміґлого.