16 вересня, за день до приходу більшовиків, із чортківської в’язниці почали випускати в’язнів, і місто знову ожило.
Одні казали, що хтось підробив ключі. Інші - що так розпорядився прокуратор. На волі міські злодії обдумували, що і де вкрасти, а політичні - вичікували.
Поліція палила папери.
Моше Зальцінґер і Леопольд Левицький бачили, як ті папери горіли. Вони стояли біля Зальцінґерової бакалії. Моше як власник, підперши одвірок, і Леопольд, який прийшов купити в Моше щось для Ґені.
- Бачите, пане Левицький, - Моше звернувся до Леопольда, - влада стає попелом, коли свої папери нищить її поліція.
- Пане Зальцінґер, - відповів Леопольд, - так виглядає, що Польщі - кінець.
- Та воно то так, але хіба прийде щось краще?
І Леопольд Левицький, передумавши що-небудь купувати, пішов у напрямку старого Чорткова, насвистуючи французьку пісеньку.
«А чого він тішиться?» - подумав Моше.
Двоє Зальцінґерових синів, одинадцятилітній Езра і дев’ятилітній Барух, прийшли додому з розквашеними носами і розповіли, що їх побили українські гімназисти, перестрівши біля Ринку. Барух сказав, що били також і поляки, наскочивши на них зі спини. А Езра додав, що коли вони з Барухом утекли, то поляки билися вже з українцями.
17 вересня, по обіді, совіти вступили до Чорткова, в’їхавши у старе місто з боку Вигнанки, не зазнавши жодного опору, бо рештки польського війська ще зранку поспіхом посунули до Заліщик.
Після розмови з братами, Мордком й Емілем, коли вони вирішили перетягнути Моше з родиною з Чорткова до Нью-Йорка, Іцик Зальцінґер зайшов до адвокатської контори з двомастами п’ятдесятьма доларами у кишені. На адвоката потрібні були гроші, які брати Зальцінґери призбирали, і потрібен був час, якого вони не мали. Коли вони у трійку вирішували, як допомогти Моше, Іцик сказав, що все вказує на війну і що хтозна чи родина Моше зможе її пережити. Адвокатська контора була на другому поверсі будинку біля Рокфеллер Центру. Звісно, адвокати у цій частині Нью-Йорка були дорогі, задорогі навіть для братів Зальцінґерів, власників м’ясної крамниці на Ловер Іст Сайді. Але вони вирішили звернутися до дорогих і найкращих. Адвокат прямо сказав, що справа дуже складна, але Іцик висипав на стіл паперові купюри. І справа зі складної перейшла у справу, яку за сприятливих обставин можна залагодити. Оформивши в секретарки папери, Іцик вийшов з офісу і на вулиці замовив собі зельтерської з сиропом за п’ять центів, йому захотілося солодкого.
Перед автобусною зупинкою він купив свіже число «Нью-Йорк Тайме», де на першій сторінці великими літерами було написано «НІМЕЦЬКІ ВІЙСЬКА АТАКУВАЛИ ПОЛЬЩУ, МІСТА РОЗБОМБЛЕНО, ПОРТ ЗАБЛОКОВАНО. ДАНЦІҐ ПРИЄДНАНО ДО РЕЙХУ».
Солодко-кислий смак газованої зельтерської згірк.
Іцик похитнувся - до нього підбігли, але він сказав, що все гаразд.
І прикривши лице газетою, плакав як дитина.
До бензинової станції на Ринку підполковник Котарба їхав службовим «ЕіаІ-518».
Водієві довелося петляти вуличками, бо сьогодні у Чорткові був базарний день. Селянські фіри, міські брички і військові авта ближче Ринку збилися в суцільну заслону, яку неможливо було обминути. Поручник Вацлав Добровольський вискочив з авта і, викрикуючи, розігнав цивільних на розі, де стоїть готель «Брістоль». У вікна Котарбиного автомобіля заглядали коні й металева збруя черкала обшивку, поки під’їхали до бензинової станції.
Дружина Котарби перебувала у родичів під Краковом. «Добре, що там», - думав він. Коли перші резервісти прибули на чортківську залізничну станцію, підполковник, в розпорядження якого вони переходили, приїхав подивитися, з ким йому доведеться обороняти східний кордон. Із короткої розмови з капітаном Влодзімежем П’ясецьким Котарба з’ясував, що на заході країни - війна.
Отже, Гелена за таких обставин не зможе дістатися до Чорткова та й телефонний зв’язок між Чортковом і Краковом тепер відсутній.
У Котарбиній віллі, у кімнатці на першому поверсі, мешкала служниця Параска, молода українка з Білобожниці. Марцелій і Гелена Котарби прийняли її за рекомендацією фотографа Анджея Злочанського, в якого вони сфотографувалися у перший день призначення підполковника командиром полку «Чортків». Гелена помічала, що за молоді й соковиті форми Парасчиного тіла не раз чіплялося око Марцелія. Але підозрювати Параску не було підстав, бо та справно виконувала свої обов’язки: ходила на ринок купувати м’ясо і зеленину, а до крамниці Моше Зальцінґера бігала по рибу. Кравцям носила одяг: щось зацерувати, щось підшити. Поралася цілими днями на обидвох поверхах дому, сушила подушки і перини, футра пані Гелени і кожух пана Марцелія. На піддашші шукала голубів, які заважали спати Гелені, хоча підполковник казав, що ніякого голубиного воркування ніколи не чув. Гелена встановила свої правила для Параски: не дозволяла їй варити, а лише прислуговувати за обідом і мити начиння.