Якогось літнього ранку, коли автобуси роз’їхалися, Петро Карабін виглядав львівський і чернівецький рейси. Він стояв при вікні й курив. Львівський, який от-от був на підході, прямував до Чернівців, а чернівецький - до Львова. У Чорткові вони зупинялися надовше. Петро знав, що розімлілі від задухи пасажири повиходять з автобусів, щоби перекурити і збігати до туалету, збоку якого смерділо хлоркою. А коли шофери відзначать путьовки і знову сядуть за керма, то після цих рейсів аж до обіду на станції настане затишшя. Карабіна хтось міг потурбувати дзвінком, запитатися про рейси на Бучач чи Івано-Франківськ, але Петро незадоволено відповідав, кидаючи слухавку, що це не довідка, а начальник станції.
У почекальні товклися пасажири, чекали на продаж квитків на львівський і чернівецький рейси.
У віконці каси сиділа Марія Іванівна, а за її спиною, за окремим столом у глибині кімнати - бухгалтерка Фросина Петрівна. Пасажири, стоячи у черзі, чули, як за металевою решіткою віконця каси, що було закладене дерев’яною дощечкою, Марія Іванівна розповідала Фросині Петрівні про закрутки на зиму. А Фросина Петрівна, дружина прапорщика авіачастини - про повидло з аличі. Коли хтось із пасажирів, кому уривався терпець, починав гукати, чи продаватимуть білети на львівський, то віконечко відчинялося і Марія Іванівна, висунувши пофарбовану індійською хною голову, кричала у відповідь:
- Львівський ше не приїхав.
- А на чернівецький? - чулося з хвоста черги.
- По прибуттю, - відповідала касирка і зачиняла віконце.
Відколи в Чорткові побудували об’їзну, і автобусну перенесли на копиченецьку трасу, то автобуси тепер минали військову частину - з вартовими вишками і колючим дротом, за яким стояли списані для тренування військові літаки. При кінці вулиці, на вимогу пасажирів, шофери зупинялися біля райвійськкомату, звідки було найближче до центру. Хто пам’ятав автобусну біля Ринку, скаржився, що нова - далеко. їдучи з міста, автобуси долали високий пагорб, який виростав із берегів Серету. Шофер зазвичай перемикав першу передачу, і автобус, наче дихавишний, поволі, з чорним димом газу з вихлопної труби, виповзав на гору. А ті, які їхали до центру, мусили пригальмувати на крутому повороті перед мостом, щоби не звалитися у Серет.
Циганський табір, що приїхав вночі, розмістившись за уборною і пустирцем, непокоїв Петра. «Цигани десь-колись що-небудь або вкрадуть, - думав Петро, - або когось обдурять». Він чекав того часу, коли вони, згорнувши свої халабуди, кухню і облизаний вогнем зчорнілий казан, зникнуть так само, як і з’явилися. Вночі. Потайки. «Півроку тому, здається, на весні, - пригадав Петро, - стояли тут зо два тижні». А сталося ось що. Ворожачи одному п’яному пасажирові, циганка сказала, щоби той витяг із кишені двадцять п’ять рублів і вкинув собі за пазуху. За півгодини, переконувала, знайде там п’ятдесят. Коли той прочуняв, то почав переслідувати ворожку, що заховалася в жіночій половині уборної. Тоді потерпілий наскочив на циганські халабуди і почав їх трощити. Зав’язалася бійка між циганами і нашими. По всьому - на пустирі стирчали довгі вербові палиці і тріпотіло розірване кольорове полотно стін і дахів циганських халабуд.
Ліворуч від мурованого приміщення автостанції, в якому розміщувалися кабінет начальника, каси і почекальня, самотньо стовбичила металева будка кіоску «Союздрук». Продавалися там газети і куриво, або, як казали місцеві, дзиґари. В кіоску працювала пенсіонерка Ніна Сємьоновна. Сиділа вона кожного дня, підперши голову долонями, і споглядала за автобусами, пасажирами, циганами і бездомними псами. Сємьоновна була сварлива і брутальна, до Чорткова її занесло по війні аж із Оренбурґа. У кожному з місцевих вона бачила бандьору. А коли чула у розмові біля кіоску «та хіба москаль шось добре зробит» - її пересмикувало.