Ближче обіду автобусну заповнювали пасажири.
Селяни, скупившись за півдня на Ринку, поспішали встигнути на свій рейс. Дими від сиґарет висіли у повітрі. Жінки, перекрикуючи одна одну, показували хто що купив, а діти лизали морозиво, розкидаючи паперові обгортки.
Настя у білому ковпаку продавала пиво. Її мокрий від води і пива фартух обтягував точений філігранним токарем стан. Від місця, де стояла пивна бочка, з усіх кутів навкруги заносило сечею. Запах вбирав порохи і бруд, не вивітрюючись. Черги за пивом не було ніколи, хіба що в спекотні літні дні. Настя була розлучена, жила з мамою і сином на Вигнанці. Колишній чоловік запхався в Сибір, звідти на сина приходили аліменти. З великою перервою, правда. «П’є і там», -здогадувалася Настя.
Праворуч стояла одноповерхова металева прибудова із залитими дощівкою брудними вікнами, в яких виставлено книжки. У книгарні продавала молода випускниця торгового технікуму Надька. Батько її тут улаштував, заплативши пару сотень рублів Карабіну. А Петро вже якось домовився з райвідділом торгівлі. Петро, побачивши Надьку, подумав, що кине ту блєдь Настю разом із її пивом. У Надьки були грубі литки. А жовте ластовиння і руде волосся робило її подібною до кульбаб, які навесні виростали вздовж помащених вапном бордюрів. Були на автостанції перукарня, ремонт годинників і кіоск ритуальних послуг у дерев’яній будці. До перукарні заходилося наліво, а похоронні вінки і ремонт годинників - в іншій кімнатці. У перукарні стриг вкалічілий єврей Міша, він був чортківський. Під час війни хтось переховав його в Ягільниці, так він тут і залишився. Міша стриг, підскакуючи: ліва нога у нього була коротша. Коли він крутився навколо клієнта, то підстрибував, наче горобець, намагаючись втриматися на правій. Дзиґар-майстер пан Дзюбановський, сімдесятирічний чортківський поляк, ділив кімнатку з продавцем товарів ритуальних послуг Миколою Деримендою. У куті, який займав пан Дзюбановський, на вузькому столику лежали акуратно поскладані годинники, мініатюрні коліщатка, викрутки, побільшуюче шкло і нарукавники. «Микольцю, мусит бути порєдок», - казав
Дзюбановський Дерименді, коли той визирав з-під паперових вінків і золотистих стрічок.
Петро Карабін виходить із прибиральницею Явдохою. Петро веде Явдоху, аби показати сміття на території автобусної. Біля чавунних смітників - купи паперу, їх розносить легкий вітерець. З уборної - нестерпний запах хлорки. «Завтра викличу асенізаторів», - вирішує Петро. І заглядає у вікно книгарні. Надька читає книжку. Він іде до кабінету, в якому розривається телефон, минаючи Настю з бочкою пива.
- Гальо, автобусна. Нє, ще не було. На Чернівці? За хвилин двадцять... добре. Скільки? Два? Добре.
З прочинених дверей свого кабінету Петро кличе Марію Іванівну. Касирка проходить крізь чергу і зачиняє за собою двері Карабінового кабінету. Виходить із папірцем. Черга здогадується, що касирка записала кількість білетів на рейси, які хтось замовив по блату.
Міша, шкутильгаючи, йде на обід.
Настя питає:
- Щось ви, Міша, зарано?
- Та вже полуднє...
- Полуднє, але Володі нема...
Міша озирається:
- Певно, затримався на Ринку.
- Певно, - каже Настя.
Нарешті приїхав чернівецький автобус, який мав би приїхати після львівського, але львівський поламався на тернопільській трасі. Чернівецький - переповнений. З «Ікаруса» вийшли пасажири, до них підступили молоді циганки. Але швидко відійшли, бо біля Настиної бочки зупинився міліцейський бобик. Шофер «Ікаруса», тримаючи в руках путьовку, відбивався від охочих їхати без квитків. До бочки підійшли двоє чернівецьких пасажирів і замовили по гальбі пива.
Черга у почекальні почала викрикувати, що квитки продаються по блату. Петро вийшов заспокоювати людей.
- Вже їде додатковий, з АТП. Зараз усі поїдете.
Серпень. Тепло. Володя, вбраний в офіцерський бушлат із одним погоном, переходить вулицю попри готель «Дністер». Минає австрійську частину міста. У свої тридцять - він ветхий старик. У його роті - квасоля чорних зубів і кульбаби жовтої слини, а його тіло схоже на необстругану шорстку дошку. Воно зовсім не потрібне для цього світу. За ним плентається пес, що завжди супроводжує Володю до автобусної станції. Усі кажуть, що Володине місце в Буданові. У Буданові лікують місцевих психів. І якщо хтось комусь казав, що його місце в Буданові, то в Чорткові знали що й до чого. Володя зупиняється біля старого Ринку, щоби відпочити. Пес сідає на задні лапи. Жінка, впізнавши Володю, каже, аби він ішов додому. Володя у відповідь усміхається. Над Володиною головою провисає павутиння. Золота пряжа, змащена павучою слиною, відривається від дерева і перелітає через пса, і залетівши у провулок, зачіпляється за антену легківки. Пес, зірвавшись із місця, біжить у ту саму вулицю. Повертається у супроводі ще п’ятьох безпритульних. Жінка, що просила Володю йти додому, - пішла. А Володин пес знову сідає біля свого господаря. А ті п’ятеро, не затримавшись, побігли по телячі тельбухи, які щойно викинули з м’ясарні. Пес піднімає свою морду і ловить запахи теплої телячої крові. Володя чує, як обгризають суглоби молодого теляти голодні чортківські пси. День нині не базарний, але псяча зграя вже від ранку крутиться навколо, бігаючи навкружними вулицями. З Володиного рота тече кульбабова слина: він дістає чорний хліб із полотняної торбинки, який йому винесли з прохідної хлібзаводу. Хліб іще теплий, відламує два шматки, підкликає пса і кидає в пилюгу хлібний м’якуш. І нічого не промовляючи, запихає також і собі в рота цілушку, яку змочує своєю жовтою слиною. Пес, обнюхавши повітря, облизується. Ніхто не може точно сказати, скільки часу сидітиме Володя на сходах Ринку і коли він піде на автобусну. Ось він побачив кілька кульбаб, що приховалися біля підмурівку ринкової будівлі, і йде їх зривати. Відкусивши жовте суцвіття, випрямляє волохате стебло, розриває його на чотири рівні частини, закручує і, послинивши язиком, крутить у роті: Кульбаба - не баба. Автобусну Володя любить. На автобусній станції і на чортківському ринку він підслуховував розмови селян, які розповідають про весілля і похорони. Володя знає, де саме буде їсти білі калачі. За кілька років усі звикли до Володі, а він, наче справжній господар, обходить велику територію автостанції, починаючи від почекальні, де продаються квитки до лавок, на яких пасажири чекають на свої рейси. Заходить Володя до кафетерію, не обминає перукарні. У станційній книгарні розглядає книжки, зачіпається з таксистами, а особливо - з дівчатами і молодицями. Коли хтось казав, що за Австрії було таке й таке, а за Польщі була в склепах матерія, то Володя все це викрикував на автобусній. Від колишньої синагоги, на вулиці Шевченка, тобто від зупинки міського автобуса - до Старого Ринку, кривими вуличками йти потрібно хвилин двадцять. Як пес винюхував Володину присутність задовго до його появи на Ринку? Чи то він чув запах Володиного бушлату, замащеного солідолом і протухлим бензином? Чи то кульбабин цвіт Володиної слини? Незрозуміло як, але коли Володя плентався вуличками до Ринку, пес полишав свою компанію і біг йому назустріч. Вони зустрічалися біля старих торгових рядів, а потім ішли собі обідати. Якби у Володі було третє око, яким кожна людина дивиться сама в себе і яким бачить минуле і майбутнє, то, може, цей приблудлий пес ніколи б не став Володиним приятелем. А так двоє псових очей і четверо псових ніг чатували на бензиновий запах бушлату. Коли Володі було десять років, він із батьком стояв на трасі Бучач-Чортків. Вони поверталися зі шпиталю. Шофер підкинув їх до цього місця, а сам звернув на розкислу польову дорогу. Мокрий круп’яний сніг прилипав до паперових облич батька і сина, холодний вітер залазив у рукави, а ніякого транспорту на трасі не було. І сховатися теж не було де. Найближче село - за півтора кілометра. Було видно, що вантажівка, якою вони приїхали, буксує в полі, болото налипало поміж заднім мостом і ресорами. Володя тулився до батька, але той у легкій болоньєвій курточині, лише покашлював і затуляв Володин рот од вітру. Коли мороз пробрав їх до кісток, вони рушили у напрямку села. На поля падала з неба снігова мряка, а вітрюган то дірявив їм обличчя, то стусанами підганяв вперед. Після чергового пориву вітру безсилий Володя впав на дорогу. Його паперове тіло не витримало, і він заплакав. Це був плач хворої дитини, і батько пошкодував, що саме нині вони вирішили поїхати до Чорткова. Він схопив легкого Володю, мов щеня, обтрусив його від снігу і, завдавши собі на рамена, наче мішок пшениці, вперто йшов, обліплений снігом. Володя лише попискував, бо зимний вітер і ватяний сніг лучили йому в рот, забиваючи слабке дихання. Перехворівши майже цілу зиму, Володя з паперового зробився ще тонший. Такий тонкий, що проламані двері його свідомості залишилися у тій зимі й на тій дорозі. Страхи, що його переслідували, стал