Коли на шию надівають вінок із сухих чорнобривців
Наврікат з’явилася у Нью-Йорку несподівано і невчасно. Я щойно повернувся з Нового Орлеану, куди літав на кілька днів. Літав послухати джаз. І як це буває, без будь-яких причин. Квиток замовив, коли обідав у Інтернет-кафе на Мангеттені. І наступного дня з двадцятого поверху готелю «Маріотт» дивився на Французький квартал. Слухав, як гудуть кораблі, пропливаючи Міссісіпі, а туристичні - курсували річкою, минаючи заякорені танкери і баржі.
Джаз грали у клубі, до якого я доїхав трамвайчиком, колією вздовж Міссісіпі. Перед вильотом зайшов до кондитерської крамнички «Лаурас Кенді» на вулиці Чарлз, і купив пачку чорного шоколаду, який їв цілу дорогу до самого летовища Кеннеді. «Джаз і шоколад, джаз і шоколад», - повторював я. «Якщо мене запитуватимуть про Новий Орлеан, я відповідатиму - джаз і шоколад».
Я вилетів нічним рейсом.
У Нью-Йорку було прохолодно і накрапав дощ. Із летовища дістався на таксі додому о п’ятій ранку. Завалився спати. Близько десятої хтось телефонував. Мобільний я відключив, але настирливо дзвонили на домашній. Це була Наврікат. Я сів на підвіконня, притулившись спиною до вікна. Наврікат сказала, що вона у Нью-Йорку, прилетіла до Америки на стипендію. Буде чотири місяці у Каліфорнії. Дзвонить мені з готелю «Челсі». Запитала чи я знаю такий. Я знав цей готель на Двадцять третій вулиці, про який збирався написати короткий есей для одного журналу. Наврікат запитувала в мене про сьогоднішні плани. Я сказав, що вночі прилетів із Нового Орлеана. І нині планував поспати. Наврікат відповіла, що ми можемо зустрітися завтра. Я погодився на завтра і знову приліг. Дзвонив скайп, бо я не вимкнув комп’ютер. Наступного дня, прокинувшись близько сьомої ранку і поголившись, я снідав вівсяною кашею. Коли вийшов із дому, то ще не був упевнений, що поїду сабвеем. Хоча думка про паркування на Мангеттені відбила всіляку охоту їхати авто. Ми зустрілися у фойє готелю «Челсі». Не знаю, хто порадив Наврікат зупинитися саме там, але я зробив би те саме.
Наврікат прилетіла з Лондона, хоча останні роки мешкала в Делі. Батько її - англієць, а мати - з південного штату Керала. Певний час Наврікат жила в Мумбаї. Там ми перетнулися, коли я летів, щоби написати про сезон дощів у Кералі. Хтось із моїх нью-йоркських знайомих, дізнавшись, що я лечу до Індії і зупинятимусь у Мумбаї, дав мені телефон Наврікат. Так, про всяк випадок. У літаку, перебираючи папери, я знайшов той папірець і таки зателефонував до неї.
Ми йшли від «Челсі» Бродвеєм до Іст Віллиджу. Наврікат була в джинсах і болоньєвій куртці, але сорочка з індійським візерунком теліпалася, сягаючи їй до колін. Ще у фойє вона подарувала мені свою книжку віршів, видану в Делі.
«Так, нічого особливого, кілька нових і кілька старих віршів».
«Вітаю, хороший початок для Нью-Йорка».
«Ти про що?»
«Можеш здивувати Нью-Йорк віршами».
«А-а-а,» - засміялася вона.
Ми вийшли на Юніон Сквер, і я повів Наврікат до пам’ятника Магатмі Ґанді. Думав, їй буде приємно побачити в Нью-Йорку земляка. Мармуровий фонтанчик, з якого влітку голуби п’ють воду, в листопаді вже відключили. Біля нього сиділи шахісти. Продавці картин і біжутерії самотньо ниділи і, чекаючи дощу, перевіряли прогноз погоди на своїх айфонах. Ми обійшли пам’ятник Ґанді, на бронзову шию якого хтось накинув сплетений із чорнобривців вінок.
«Майже як в Україні».
«Що в Україні?»
«Ці чорнобривці на шиї Магатми».
«Намасте», - мовила Нарікат і торкнулася вузькою долонею мого чола.
Постоявши біля Ґанді, ми пішли у напрямку Шостої вулиці.
Я називав цю вулицю індійською. На ній, по обидва боки, тяглися ресторанчики. Вечорами там грали на ситарах, а у вихідні на вечерю можна було і не втрапити. З Керали я привіз нелюбов до індійської кухні: протягом тижня там просто страждав - півдня вештався калікатським центром у пошуках «Мак Дональдз». Хтось порадив мені закамарок, у якому начебто мав бути арабський ресторанчик, але я нічого не знайшов. Зараз, коли Наврікат була в Нью-Йорку, я вирішив пообідати з нею керальськими сардинами, смак яких уже американізувався. Дощ таки наздогнав нас, коли ми вже йшли Другою авеню. До ресторану залишалося кількадесят метрів. Ми забігли до магазинчика перечекати. Дорогу на Другій авеню розрили і частково перекрили. Міські служби міняли каналізаційні труби. Автобуси і авто повзли, збиваючись в одну лінію. У мене була парасоля, тож ми, сховавшись під нею, вискочили в дощ і щодуху побігли до Шостої вулиці.
Зайшли у вузький неосвітлений напівпідвал ресторану «8і§ігі». Відвідувачів не було. До нас підійшов менеджер і запропонував обрати собі місце за смаком та й пішов геть. Потім з’явився офіціант, приніс меню і теж зник.
«Я замовляю керальські сардини - Kerala Fish Curry».
Наврікат покрутила паперовим меню зі світлинами страв і вирішила замовити Red Fish Curry. З’явився офіціант. Я попрохав принести пива. Нам принесли темне, як мед, індійське пиво King Fisher.
«Коли мама розлучилася з батьком, ми повернулися до Індії і жили в домі маминого брата в Калікаті. Я пішла до приватної школи. А коли наставав сезон дощів і з моря прибивалися чорні хмари, я ховалася у будинку в найдальші закутки. Я боялася там жити. Потім звикла».
«А коли ти повернулася до Лондона?»
«Батько вирішив заплатити за мій коледж, тому я переїхала до Англії. Мешкала у дешевому районі й вечорами підробляла офіціанткою. З батьком зустрічалася раз на місяць в пабі, пили пиво і обідали. Потім почала писати і перекладати малаямською англійських поетів. Мабуть, від самотності».
«Кого перекладала?»
«Спочатку Філіпа Ларкіна».
«Мабуть, почала з «This Be The Verse»?»
«Так, тема була близька».
«Взагалі англійська поезія завжди здавалася мені суха, наче виписана з графства Йоркшир гувернантка».
«Багато метафізики, але багато добрих речей».
«Про Ділана Томаса промовчімо».
«Знаєш, у Ларкіна теж є своєрідна метафізика, просто вона предметна. Справжня, вихоплена з потоку живої мови, тобто - з деталі, провінції».
«Ларкін і так начебто мешканець провінції».
«Коли я закінчила коледж і треба було щось вирішувати, виникла ідея повернутися до Індії. Мого бойфренда, того, що ти бачив у Мумбаї, компанія направляла до Індії. Ти пам’ятаєш, що він працював у телефонній компанії. В Індії тоді розпочався бум суцільної телефонізації. Я теж переїхала і почала викладати англійську літературу в університеті. А влітку працювала на курсах англійської мови. До Керали ми літали нечасто, але інколи відвідували маму і родину її брата, який на той час уже помер».
«Угу, так-так, я пам’ятаю твого бойфренда, ми познайомилися, коли їхали в таксі з летовища. Як його звати?»
«Александр».
«Так, Александр. Ви розлучилися?»
«Давно, ми прожили разом п’ять років. П’яти років достатньо, щоби зненавидіти одне одного».
«Коли пообідаємо, я поведу тебе до церкви святого Марка».
«Сакральне місце для нью-йоркської поезії».
«Погоджуюся».
«Потім, коли ми з Александром розійшлися, півроку я жила в дядьковому домі з мамою і моїми кузинками, які повиходили заміж і народили купу дітей. Мамина родина була заможна, але вілла, в якій усі мешкали, нагадувала психіатричну клініку».
«Тебе там діставали?»
«Ні, зовсім, ні, але для моїх двоюрідних сестер і братів я була інакша. Ми не розуміли одне одного. До того ж я вже перестала боятися затяжних дощів і чорних бавовняних хмар, які приходили з моря».
До церкви святого Марка ми прийшли з Другої авеню. При вході, на огорожі з кованого чорного металу, висіли афіші. Увійшовши у церковний дворик, побачили, що на плитах поховань із XVI століття стоять туристи і про щось теревенять.
«Що тут тепер?» - запитала Наврікат.
«Читання, перформанси, виставки».
«Для мертвих?»
«І для них також».