«Сама, він не зміг узяти вихідних».
«То ходімо до мене».
Ми виїхали ліфтом на п’ятий поверх. У кімнаті, яку я вже обжив, на столі лежав мій лептоп, хоча мене попереджали нічого не залишати, і десять пластикових пляшок із водою, які я привіз із Нью-Йорка. Щодо керальської води на одній нью-йоркській вечірці мене попередив інженер, який відвідував Індію одинадцять разів. Він будував тут дороги. Наврікат підійшла до вікна, з якого було видно пальмовий гай і низькі будинки, що на їхніх пласких дахах висіла на шворках білизна.
«Поглянь, - гукнула вона, - поглянь, там коза».
Я підійшов до вікна. Наврікат пахла всіма запахами своєї землі. Перед будинком із напнутим полотняним простирадлом замість дверей у пилюці сиділа коза. За тризірковим готелем, у центрі мільйонного міста. Козу водили пастися у пальмовий гай, біля якого стояв мінарет і невидимий мулла щоранку будив мене своїм лунким голосом.
«Її водять пастися - он туди» - і я показав у напрямку каламутної зелені високих пальм.
«Які плани на сьогодні?», - запитала Наврікат.
«Зустрітися з одним журналістом...»
« ...і з однією індускою», - продовжила вона.
«Тобто?»
«Зараз я поїду до мами і своїх кузенів, а увечері підемо на виставку золотих прикрас. Арабські ювеліри влаштовують щорічну виставку-продаж».
Наврікат не запрошувала мене до своїх родичів. Мабуть, щоби не показувати, що знає бодай когось із чоловіків, крім Александра.
«До зустрічі», - сказала Наврікат і увімкнула вентилятор.
«До вечора», - відповів я.
Вона вийшла, і я повернув у замку ключ. У двері невдовзі постукали. Я подумав, що повернулася Наврікат, але на порозі стояла молода покоївка, яка щоранку прибирала у моїй готельній кімнатці. Замітала, протирала порох, торохтіла у лазничці моїм начинням для гоління. Я давав їй п’ятдесятирупієву паперову купюру, дякував і випроваджував.
«Щось сталося?»
«Ні, я принесла вам газету».
«Яку? Я не замовляв газет».
«Тут ваше інтерв’ю».
«Он як, дякую, це так мило».
Узяв від покоївки газету з малаямським шрифтом і розгорнув на сторінці, де вгорі праворуч була моя фотографія і текст розмови з місцевим журналістом, який дізнавшись, що я пишу про сезон дощів, порозпитував мене ще й про поезію, прочитавши попередньо у Вікіпедії мою біографію. Я намагався просто без будь-яких претензій розповісти керальському читачеві, що будь-хто, пишучи вірші, лише затуляє порожнечі, бо слова - з повітря, їхній зміст - у повітрі і їхня легкість теж повітряна. Але журналіста цікавила Америка, де я зараз живу, а ще більше - бітники, фестиваль Вудсток, сексуальна революція і протистояння Заходу зі Сходом. Я казав, що для мене самого Америка - це країна непорозумінь і навряд чи я зможу йому пояснити її серцевину, себто, нутро, яке можна відчути лише тоді, коли ти із землею від народження є одним порохом. Він цікавився моїм враженням про Індію, Кералу, про моє ставлення до Маркса і Мао Цзедуна. І я щось йому відповідав.
У моїй електронній пошті з’явився лист від Наврікат, яка повідомляла, що обідає в дядьковому домі -з мамою і всією великою родиною, і що вони читали моє інтерв’ю і обговорили місце, в якому йдеться про поезію. Всім, писала Наврікат, сподобалось, як я розказав про повітря поезії. Я відповів, що газета переді мною на столі. І що козу біля будинку навпроти моїх готельних вікон саме доять. Наврікат вибачилася, що мусить разом з усіма йти на веранду куштувати десерт, тому вимикає комп’ютер.
У двері хтось гримав. Я зрозумів, що мене розбудили і що гудіння вентилятора не завадило мені провалитися в сон. Інколи після обіду приходив до готелю поспати, бо задуха, яка завжди нависала перед дощем, немов перетискала мою сонну артерію, і я відключався. Відчинив двері й побачив змоклу Наврікат, яка розповідала мені, що від мотоцикла рикші до входу в готель було не більше десяти кроків, але злива обліпила її так, що на одязі не залишилося жодної сухої нитки. Я дістав свої запасні джинси та сорочку і Наврікат, переодягнувшись у лазничці, стала схожа на лондонське підбите вітром дівчисько.
«То що ти там написав про Кералу?»
«Так, якісь загальні фрази».
«Якщо ти хочеш зрозуміти, як ми живемо у сезон дощів, то не перегни палиці з екзотикою».
«Що ти маєш на думці?»
«Від дощів наше життя не припиняється, а лише сповільнюється. Глина набухає від вологи так, наче ось-ось розчиниться у дощі й земля взагалі зникне. Вода розмиває дороги, затоплює будинки. Але діти ходять до школи - десятеро під однією парасолею. Жінки, накриті дощовиками, пливуть на човнах у гості. Чорний від пороху і дощу чоловік із голим торсом веслує проти течії, наче хоче зупинити її своїм веслом. Наче він узагалі здатен щось зупинити».