Пси підтягнулися ближче, щоб нічого не пропустити.
— Мені здається, — вів далі Помпей, неуважно глянувши на них понад нашими головами, — його придумали ватажки-боягузи. Тому я остерігався, розумієш?
Невидимий лід зі Сфінкса можна було збивати молоточком.
— Більше не остерігаєшся? — запитав він.
— Я в собі це придушив, — гордо сказав Помпей.
— Вітаю.
— Але все-таки хотілося уточнити. У вас він діє?
— Ні, — відрізав Сфінкс. — Це все?
— Ти якось грубо розмовляєш, — насупився Помпей. — Але ж я, за великим рахунком, про вас турбуюся.
Табакі за спиною Помпея дуже натурально зобразив напад блювоти.
— Не треба турбуватися, — сказав Сфінкс. — Ми всі вільні.
— І слава богу, — з полегшенням зітхнув Помпей.
— Не слава богу.
— Ти що, прихильник цього лайна?
Сфінкс похитав головою. Він дивився на Помпея оцінювальним поглядом, ніби щось зважував. Вирішував для себе якесь питання.
— Ні, — сказав він нарешті, відвертаючись. — Немає сенсу.
Помпей набув ділового вигляду. Навіть сигарету відкинув.
— Е, до кінця кажи. Ти про що?
— Ні про що. А де твій кажан?
Найменше Помпей сподівався такого питання. Спочатку він здивувався. Потім образився.
— Ти знущаєшся?
— Анітрохи.
Лице Помпея потемніло.
— Завтра закінчимо цю розмову. Про кажанка. Може, на той час у тебе в мізках станеться якесь прояснення.
— Може статися, — погодився Сфінкс. І засміявся. По-справжньому, без ніякого прикидання.
Я зітхнув з полегкістю. Нарешті хтось не витримав. Випав з образу, зіпсувавши гру собі й іншим. Мене це потішило, хоч я не міг зрозуміти, чому саме. Ну, граються собі люди, що в цьому поганого? Я не сумнівався, що зараз усе закінчиться, що сміх Сфінкса підхоплять інші, наплювавши на свої ролі. Одначе цього не сталося.
Помпей зобразив, що розлютився, промовив:
— Добре. Зустрінемося, — і потупав до Псів. Шоста оточила його, затуливши від нас.
Трохи згодом, поволі, кожен у власній музичній хмарці, розбрелися Щури. Нічого цікавого перед Кавником більше не очікувалося. Табакі кружляв на своєму Мустангу, перевисаючи до підлоги, напружено щось на ній видивлявся. Македонський видирав зі светра нитки.
— Чого ми чекаємо? — запитав Горбач. — У нас тут що тепер, польовий табір?
— У нас тут слина Великого Пса! — радісно відгукнувся Табакі, вдивляючись у щось малопомітне на паркеті. — Так я і знав, що він десь тут плюнув, дуже вже він був злий. Харкнув Ненавидячою Слиною. Її, звичайно, трохи затоптали, не без того, але тепер можна за милу душу навести на нього пристріт.
— Не смій чіпати всіляку погань! — гримнув на нього Сфінкс.
Табакі захихотів з іще більшим захватом.
Горбач провіз повз нас притрушеного крихтами булки Грубого, і я ув’язався за ними. Дуже хотілося кави. І про дещо порозпитувати Чорного.
Коли ми дісталися до спальні, виявилося, що Сліпого там немає. Чорний сидів на своєму ліжку. Табакі вивалив з шафи цілу купу якихось мішків та коробок і почав длубатися між них, раз за разом щось приміряючи й запитуючи, чи йому личить. Грубий ударився головою об край свого ящика та заревів. Македонський перетягнув на спільне ліжко також і його.
На той час, коли стало трохи тихіше, Чорний примудрився десь запропасти, тож поговорити з ним я не встиг. Я підповз до Сфінкса, який лежав з неприступним виразом лиця, закинувши ноги на спинку, і поцікавився, про який такий первісний закон казав Помпей.
До того, як я про це запитав, усі займалися своїми справами, але тут раптом відразу їх покинули, підійшли ближче й витріщилися на нас.
— Обожнюю Куряку, — забурмотів Табакі, підтягуючи до мене черговий мішок, ладований усяким мотлохом. — Ви тільки прислухайтеся, як він формулює свої питання!
Горбач, співчутливо дивлячись на Сфінкса, передав мені каву.
Македонський повиснув на спинці ліжка, не випускаючи з рук цукерницю. Надзвичайно круто ці люди вміли перетворювати все на цирк. Напевно, довгі роки тренувалися. Я пошкодував, що не поїхав за Чорним відразу, як тільки він вийшов.
Сфінкс навіть не зволив піднятися. Лежав, дивлячись у стелю, з протезами в рукавичках на череві. Але пояснив. Що закон, котрий так не сподобався Помпеєві, називається «Законом вибору». І закон цей такий старий, що в Домі вже ніхто не пам’ятає, коли і хто його придумав. Він зобов’язує будь-якого ідіота, який ним керується, — Сфінкс так і сказав: «ідіота» — померти за свого ватажка. Скажімо, якщо намічається переворот, той, хто керується цим законом, зобов’язаний захищати ватажка ціною власного життя. Здавалося, наче Сфінкс цитував якийсь задрипаний підручник. Висловлюючись у такому високому стилі, що до мене не відразу дійшов сенс сказаного. А коли дійшов, я мало не вилив усю свою каву. Горбач, який сидів поруч, дбайливо притримав мою чашку. Табакі душив сміх, тож він хрюкав, як божевільний.