Я мчав у пітьмі, не розбираючи дороги. Напевно, я вбився б іще на першому поверсі, якби мене не наздогнав Табакі.
— Е, куди ти без світла? Стій!
Він наздогнав мене, загарпунив своїм костуром і змусив зупинитися. Навіть не знаю, як йому це вдалося в суцільній темряві.
— Заспокойся, Куряко! Головне, заспокойся! — повторював він.
Я сказав, що абсолютно спокійний. Він вийняв з наплічника ліхтарик, і далі ми поїхали зі світлом. Дуже повільно.
Табакі тремтів та бурмотів якусь нісенітницю:
— Цур не в мене, пек від мене, шукай собі іншу шкуру, гуляй по воді, з місяцем походи далекою стороною, не в’яжися зі мною...
Я засміявся, і він сказав:
— Лише не психуй, будь ласка. Бо тоді доведеться лупити тебе по щоках і відпоювати валеріаною, а кому, по-твоєму, зараз хочеться цим займатися?
— А чим у вас є бажання займатися? — запитав я. — Багато інших справ?
Він не відповів.
— За це не вбивають! — прокричав Сфінкс в обличчя Шакалові.
— Ще й як убивають! — відповів Шакал.
— Малий ти ще знати такі речі, — сказав Лері.
— І що тепер? — запитав я. — Помпея вже ніщо не врятує?
Усі дивилися на мене. Як на абсолютного ідіота.
Я ним і був.
— Боже мій! — сказав я. І засміявся. Неможливо було втриматися. Табакі зупинився й мовчки перечекав мій напад веселощів.
— Той щур... — сказав я йому. — Пам’ятаєш щура? Я думав, ви його вб’єте. Притовчете шваброю. Але ж ви навіть не збиралися його вбивати, правда?
Світло ліхтарика відбивалося в круглих очах Шакала двома жовтими цяточками.
— Ви не мали наміру завдавати йому шкоди. Щура зачепити — у жодному разі, так? І тільки Лері по-справжньому боявся Помпея. А ви всі знали, що Сліпий його вб’є...
Табакі мовчки дивився на мене.
— Ви знали, — повторив я. — Жаліючи його кажанів. Розповідаючи казки. Співаючи під гітару. Сфінкс був упевнений у цьому, коли розмовляв з ним сьогодні... Тепер-то я розумію...
— Ну? — запитав Табакі. — Припустимо, ми знали. Ну і що?
Йому не було ні огидно, ні соромно. Ні на йоту. Я це навіть у темряві зрозумів. І якби не Сфінкс... Якби він не крикнув тоді: «За це не вбивають!» — я зараз подумав би, що вони всі такі. «Ще й як убивають!» — відповів Шакал. Так. У Домі — вбивають. А я ж іще уточнив: «Значить, Помпея вже не врятувати?» З іронією. Глумливо. Вони здивувалися. Ще б пак... Щодо цинізму я переплюнув їх усіх.
Я знову засміявся. Сміявся — й нічого не міг із цим вдіяти. Сміх перейшов у спазм. Я буквально похлинувся ним. І мене знудило. На власні коліна. Я не встиг ні перехилитися, ні відвернутися.
Табакі йойкнув, але промовчав.
Біля сходів нас наздогнав Македонський з ліхтариком. Посвітив на мене, взявся за ручки візка та повіз мене — мало що не бігом. Шакал мчав за нами. Я сидів, заплющивши очі, й намагався ні про що не думати. І янайменше — про Велику гру. Таку безглузду й кумедну гру, придуману, бо нудно...
У ванній Македонський висадив мене на підлогу й роздягнув до трусів. Я сидів на мокрій підлозі та дрижав. Він забрав мій одяг і повернувся відмивати візок, а я так і сидів — голий. Потім вони з Горбачем заштовхали мене в душову кабінку, увімкнули воду й закрили дверцята. Я розтягнувся на кахельному заглибленні під струменями, які шмагали по спині, та слухав їхні голоси, приглушені душем і прозорими дверима, слухав, як вони розмовляють, відмиваючи мій візок.
— Зібрав усі ножі й бритви і кудись поволік, — сказав Горбач. — Навіть пилки забрав. Десь у нього є свої тайники.
Македонський пробурмотів щось невиразне.
— Загорнув усе в наволочку. Чомусь у мою. Цікаво, чому.
Поскрипування візка й тиша.
— Куряці можна дати мої штани, він у них не потоне, напевно. А чистих сорочок у мене і в самого нема.
Я заплющив очі, підставивши обличчя під душовий струмінь. Під водою нічого не було чутно, і так було набагато краще. Якби мені дали спокій, я пролежав би тут, оглушений душем, цілу ніч. Може, до ранку мені б полегшало. Але мене витягли. Відсунули дверцята й витягли на розстелений рушник.
Поки я витирався, нагодився Лері, зайняв моє місце в кабінці й почав хлюпатися там, як божевільний тюлень, і навіть не зачинив дверцят.
Увійшов Сфінкс і завмер посеред ванної з неуважним виглядом, наче забув, що йому тут було треба.
Я випірнув з-під рушника. Біля мене на табуретці лежала купка одягу. Зверху — картата світло-сіра сорочка.
— Я цього не вдягну, — сказав я. — Заберіть її.