Ральф здивувався:
— П’ять місяців уже вважаються роками?
— Вважаються, — підтвердив Акула. — У важких бойових умовах місяць іде за рік. Загалом ти прогуляв п’ять років і, звичайно, можеш вважати себе звільненим. Я оце не дорікаю. Просто підбиваю підсумки.
— Дякую, — Ральф дивився на екран.
Акула не любив, коли його ігнорували. Він потягнувся за пультом. Екран загас, і Ральф розвернув крісло в бік директора. Директорський палець погойдувався на рівні перенісся:
— Яка тобі належалася відпустка? Двомісячна. Дво-, а не п’яти-. Тебе звільнено. І вже давно. Але, — палець зробив обертальний рух, — ти маєш моє прощення. Чому? Бо я добре до тебе ставлюся. Я розумію, через що ти здимів. А чому я це розумію? Бо я чуйна та всерозуміюча людина...
Ральф розслабився й витягнув ноги. Слухати божевільні промови Акули належало до обов’язків вихователів, для кожного це давно стало чимось звичним. Він думав про Вовка. Про Помпея. Про «яму». Чим же була насправді ця «яма», яку, за твердженням Стервожера, Помпей викопав собі сам? Що мав на увазі Великий Птах? Про Помпея думалося легше, ніж про Вовка. Про Вовка думати не хотілося.
— А хто зрозуміє мене? Ніхто. Я самотній, усіма покинутий чоловік. Мій підлеглий повертається після піврічної відсутності, але навіть не заходить привітатися. І я пишу йому записки! «Приходь!» — пишу я. І лише тоді він приходить. Яким словом окреслити все це? Тільки одним. Лайно! Усе навколо — оце ось, власне, лайно.
— Вибач, — перебив його Ральф. — Та я ж і без записки зайшов би...
— Коли? — плямисті очі Акули обурено спалахнули. — Завтра? Післязавтра? Я вимагаю шанобливого ставлення. Або забирайтеся всі до біса. Я тут господар! Так чи не так? — Директор замовк, важко зітхаючи в склянку.
Ральф непомітно подивився на годинник. До кінця останнього уроку залишалося менше ніж двадцять хвилин, а йому хотілося встигнути в шосту до того, як Пси розбіжаться по всьому Дому. Значить, як тільки вийде вчитель.
— Ти, — Акула поставив склянку на підлогу й понуро обвиснув у кріслі, — найбільш вартісний вихователь у цій дірі... Усе покинув і втік на Велику Землю. Залишив нас на поталу, на різню, а сам утік.
— Ніхто нікого не збирається різати.
— Це ти так кажеш, — скрипучий голос Акули ніби засипав вуха м’яким піском. — Тільки ти так кажеш. — Він понюхав свою долоню й насупився.
Ральф терпляче чекав. Директор не був п’яний. Він перебував у стані, який декотрі некоректні вихователі називали «місячними». Сперечатися з ним зараз не мало сенсу.
— Я дуже хворий, — заявив раптом Акула, пильно дивлячись Ральфові в очі. — Ніхто не вірить, але скоро всі переконаються.
Ральф зобразив стурбованість:
— Що за хвороба?
— Рак, — похмуро сказав Акула. — Так я вважаю.
— Треба перевіритися. Це серйозно.
— Не треба. Невідання — це краще. Якщо мене вб’ють, я уникну довгої та болісної смерті. Це втішає. Але зовсім трохи.
— Убити теж можна по-різному.
Акула здригнувся.
— Що ж. А ще можна наговорити хворій людині всякої негіді, замість спробувати її розрадити.
Акула посидів — із виглядом вмираючого, потім поглянув на годинник і нервово заметушився.
— Ох... Сьогодні ж футбол. Чорт! Зовсім з голови вилетіло! — він підхопився й оглянув кабінет. — Усе вимкнено. Залишилося світло. І двері.
Понишпорив по кишенях.
— Пообідаєш зі мною?
— Ні. Дуже втомився з дороги. Мабуть, ляжу спати.
Узявши простягнуті йому ключі, Ральф вимкнув світло. Акула милувався ним з порога.
— Добре, що ти повернувся. Завтра з самого ранку почнемо ознайомлювати зі справами. Ця п’ятимісячна відпустка тобі ще вилізе боком.
— Не сумніваюся.
Замкнувши двері, Ральф передав зв’язку директорові. Той почав нею бряжчати, відшукуючи ключ від своєї спальні.
— Чому Лорда забрала його мати? — запитав Ральф.
— Уже знаєш, — захоплено видихнув Акула. — Як завжди. Допіру приїхав — а вже все знаєш. Я завжди казав, що ти не зовсім нормальний. У хорошому сенсі, звичайно.
— Чому вона його забрала?
Акула нарешті знайшов ключ і ретельно відділив його від зв’язки, щоби не переплутати з іншими.