Выбрать главу

— Досить! — перебив його Ральф. — Вибач. Я повівся нетактовно.

Сліпий обіймав себе за плечі. Дивлячись на нього, Ральф не міг позбутися відчуття, що бачить заживо зідрану шкіру, розпорену оболонку захисного панцира. Чим би воно не було в дійсності, Сліпий заподіяв це собі сам.

— Гаразд, — промовив Ральф. — Твоя відвертість гірша, ніж мовчання. Якщо я запитаю тебе про Помпея, ти, звичайно, скажеш, що не маєш права говорити про справи шостої?

Сліпий кивнув:

— Так і є.

— І чому помер Помпей, теж не маєш уявлення?

— Маю. Але сказати не можу.

Ральф зітхнув:

— Гаразд. Як ти думаєш, навіщо я викликаю до себе ватажків, коли хочу щось з’ясувати? Щоби послухати, як вони відкараскуються від мене загальними фразами? Ти вільний. Можеш іти.

Сліпий встав:

— Ви забули запитати мене ще про одну людину.

— Я не забув. Просто мені не подобається наша розмова. І я не хочу її продовжувати. Йди.

Сліпий не пішов. На його обличчі з’явився вираз стурбованості, ніби він мав вирішити непосильне завдання, з яким не сподівався впоратися.

«Ось, — з полегкістю подумав Ральф. — Це буде прохання. Зараз я дізнаюся, заради чого Сліпий здатний вилізти з власної шкури».

— Про що ти хочеш попросити?

— Про Лорда. Дізнайтеся про нього хоч що-небудь. Уже місяць, як його забрали, і ми нічого не знаємо. Де він та як йому живеться.

Ральф мовчав, приховуючи здивування. Замазані клички на стінах, пороздавані речі, поминальний плач — це він бачив і чув, про це він знав. Ті, котрі полишали Дім, були частиною цього знання, однією з деталей, в яких він не сумнівався. Прохання Сліпого — про того, хто повинен був перестати для них існувати з тієї хвилини, як його вивезли з Дому, — спростовувало це знання.

Сліпий терпляче чекав. Сигарета обпекла Ральфові пальці.

— Ти вільний, — повторив він. — Можеш іти.

— Як щодо Лорда?

— Я сказав, що ти можеш іти.

Лице Сліпого застигло. Він відчинив двері та зник. Ральф не почув нічого. Сліпий ходив безшелесно.

Ральф стояв, дивлячись на засклене віконце в дверях. Буква «Р», перевернута задом наперед, майже невидима, просочувалася в кімнату, залякуючи й попереджаючи, нагадуючи про те, що й він усього лише частина Дому.

Може, я повернувся якраз для цього. Щоб дізнатися про одного з них, який опинився там, куди вони не мають доступу. Щоби принести їм відповідь... Вони чекали на мене...

Табакі

«Він фізичний хиляк, з інтелектом — ніяк

(Це така Будодзвона ремарка),

Та хоробрий без меж, а хоробрість — це все ж

Перша річ, як полюєш на Снарка!»

Льюїс Керрол. Полювання на Снарка (Переклад Юрка Позаяка)
День перший

Я не люблю історії. Я люблю миті. Люблю ніч більше, ніж ранок, місяць — більше, ніж сонце, а тут і зараз — більше, ніж будь-яке десь і потім. Ще люблю птахів, гриби, блюзи, павичеве пір’я, чорних кішок, синьооких людей, геральдику, астрологію, криваві детективи й стародавні епоси, де відрубані голови роками бенкетують і бесідують з друзями. Люблю смачно поїсти й випити, люблю посидіти в гарячій ванні та повалятися в снігу, люблю носити на собі все, що маю, і мати під рукою все, чого потребую. Люблю швидкість і біль у животі від страху, коли розганяєшся так, що вже не можеш зупинитися. Люблю лякати й лякатися, смішити та спантеличувати.

Люблю писати на стінах так, щоб незрозуміло було, хто це написав, і малювати так, щоб ніхто не здогадався, що там намальовано. Люблю писати на стінах з драбини та без неї, балончиком і витискаючи фарбу просто з тюбиків. Люблю користуватися малярським пенз­лем, губкою й пальцем. Люблю спочатку намалювати контур, а потім цілий його заповнити, не залишивши прогалин. Люблю, щоб букви були завбільшки як я, але й зовсім дрібні теж люблю. Люблю спрямовувати тих, хто читає, стрілками туди й сюди, в інші місця, де я також щось написав, люблю заплутувати сліди і розставляти фальшиві знаки. Люблю ворожити на рунах, на кістках, на бобах, на сочевиці та за «Книгою Змін». У фільмах і в книгах люблю теплі краї, а в житті — дощ і вітер. Дощ я взагалі люблю найбільше. І весняний, і літній, і осінній. Всякий і зав­жди. Люблю по сто разів перечитувати прочитане. Люблю звуки гармошки, коли граю я сам. Люблю, коли багато кишень, і коли одяг такий заношений, що здається власною шкірою, а не чимось, що можна зняти. Люблю захисні обереги, такі, щоби кожен був на щось окреме, а не збірні, на всі випадки життя. Люблю сушити кропиву й часник, а потім додавати їх у все підряд. Люблю намазати долоні емульсією, а потім привселюдно її віддирати. Люблю окуляри від сонця. Маски, парасольки, старовинні меблі з фіглями, мідні тази, плетені стільці, старі листівки, грамофони, пацьорки та прикраси з них, морди трицерапторів, жовті кульбабки з жовтогарячою серединкою, підталих сніговиків, яким відпали носи-морквини, потаємні ходи, схеми евакуації з будівлі при пожежній тривозі; люблю, нервуючи, сидіти в черзі під лікарським кабінетом, люблю іноді заверещати так, щоб усім стало погано, люблю вві сні закинути на кого-небудь, хто лежить поруч, руку або ногу, люблю розчухувати комарині укуси й передбачати погоду, зберігати дрібні предмети за вухами, отримувати листи, розкладати пасьянси, курити чужі сигарети, порпатися в старих паперах і фотографіях, люблю знайти щось, що втратив так давно, що вже аж забув, навіщо воно було потрібне, люблю, коли мене дуже люб­лять і коли я остання надія довколишніх, люблю свої руки — вони красиві, люблю їхати куди-небудь у темряві з ліх­тариком, люблю перетворювати одне на інше, щось до чогось приклеювати й приєднувати, а потім дивуватися, що воно працює. Люблю готувати неїстівне та їстівне, змішувати різні напої, смаки та запахи, люблю лікувати друзів від гикавки переляком. Я занадто багато всього люблю, перераховувати можна нескінченно.