Їду перевірити.
У коридорі пожвавлення. Логи гасають взад і вперед, перешіптуються й роблять страшні очі. Біля дверей шостої затор із підслуховувальників. Які обліпили двері вухами й посиніли від спроб не дихати. Зрозуміло, що туди не пробитися. Трохи розчарований, їду назад. На півдорозі мене мало не збивають з Мустанга Лері та Кінь, що мчать галопом від шостої. Зіпхнувши нас зі свого шляху і дивом не перекинувши, відцокують із заливчастим іржанням, навіть не помітивши, що перечепилися. Тим більше не помітивши, об що.
Повертаюся якраз на момент проводів Сліпого. Неохоче, з кислим обличчям, він тягне ноги в напрямку кабінету Ральфа. Горбач, Сфінкс і Македонський всіляко підбадьорюють його й напучують, але будь-хто, хто зробить собі клопіт придивитися, побачить, що ватажок не палає ентузіазмом. І якби не бадьоре Сфінксове «ага», яке ще не потьмарилося мені в пам’яті, я був би зовсім занепав духом від такого видовища.
Ймовірно, дещо від моїх сумнівів передається Горбачеві. Тому що, дивлячись услід Сліпому, він каже:
— Може, варто було все ж послати Нанетту?
— Щоб вона засрала Ральфові весь кабінет? — уточнює Сфінкс.
Я кажу, що ще невідомо, що там витворить Сліпий.
— У Сліпого розвинене почуття обов’язку, — відказує мені Сфінкс.
Фраза звучить так офіційно, що ні в кого не виникає бажання посперечатися.
Далі ми просто чекаємо. Я гризу нігті, й на душі робиться дедалі паскудніше. Після вилучення Лорда спільне ліжко зробилося огидно просторим і безлюдним. Куряка не рятує становища. Ні три, ні чотири Куряки його би не врятували.
Емоції Лорда незамінні. Вони робили простір дивовижно насиченим.
Не заповзай на його плед, не дихай на його подушку, не пукай у нього під вухом! Як же круто було все це проробляти, з солодким передчуттям, що йому от-от увірветься терпець — і полетять на всі боки книги, подушки та пір’я! І — дивитися, як полохається Куряка. Тепер полохатися нема чого. Другого такого, як Лорд, у нас немає.
Я виймаю гармошку й виконую три пісні очікування поспіль. Я не люблю чекати, так що пісні очікування — найпохмуріші з-поміж моїх пісень. Більше ніж три навіть я сам не спроможний стерпіти. Людність зазвичай починає розбігатися вже на першій. Цього разу, правда, всі терплять.
Коли терпіти стає зовсім несила, забираю гармошку й беруся за індійські казки. Я часто їх перечитую. Дуже заспокійливе заняття. Найбільше мені в них імпонують закони Карми. «Той, хто в цьому житті образив осла, в наступному сам стане ослом». Не кажучи вже про корів. Украй справедлива система. Ось тільки чим глибше в це поринаєш, тим цікавіше: кого ж у минулому житті образив ти?
На деякий час казки відволікають, а потім я знову починаю нервувати. Ким є Лорд для Ральфа? Ніким. А надто тепер. Чи стане Р Перший обтяжувати себе його пошуками, причому тільки тому, що нам цього хочеться? А коли й стане, то чи повідомить, якщо Лордові погано там, де він є? Я питаю про це знову і знову, здебільшого вголос, так що до того часу, коли Сліпий нарешті повертається, всі готові до найгіршого, і це цілком моя заслуга.
— Без сенсу, — каже Сліпий, опираючись на спинку ліжка. — Він узагалі ніяк не відреагував.
І все. Далі нам надається приємна можливість розглядати Сліпого, який, виставивши лікті, витріщається в своє незряче «ніде», та Куряку, який, як йому здається, непомітно, відповзає подалі від нього. Лаконічність Сліпого часом межує з патологією. Ми чекаємо, затамувавши подих, а він висить собі на спинці ліжка, маючи такий вигляд, ніби до сказаного зовсім нема чого додати.
Тоді ми переводимо погляди на Сфінкса. Сфінкс нас розуміє правильно.
— Про що ви говорили? — запитує він.
— Кліщами, кліщами! — шепочу я йому. — І скальпелем!
Сліпий влаштовує завісу з волосся й до краю самозаглиблюється.
— Про Вовка, — глухо звучить з-під волосся.
— А ще про що?
— Тільки про Вовка.
І це, прости господи, людина, яка здатна передати будь-яку розмову дослівно! З імітацією голосів! Скільки б часу не минуло!
— А про Лорда?
— Про Лорда я сказав уже геть у кінці, коли він звелів мені йти.
— І?
— І ні хріна, — Сліпий повисає ще нижче. Тепер ми маємо змогу досконало розгледіти його потилицю.
— Здається, він мене не почув.
— Добрий знак! — радіє Сфінкс.
Ми з Горбачем перезираємося. Лері скошує очі до перенісся, що в його випадку означає посилену роботу думки. Навіть Македонський має надзвичайно спантеличений вигляд. Сфінкс зітхає.
— У Ральфа не буває, щоби він чогось не розчув, — пояснює він. — Значить, те, що сказав Сліпий, йому не сподобалося. А чому? Це ж невинне прохання. Але щоб дізнатися, як Лорд себе почуває, до нього треба потрапити. Тобто кудись поїхати, щось комусь доводити, домагатися зустрічі. Жодного вихователя така перспектива не ощасливить. З іншого боку, якби він не збирався нічого робити, так би і сказав. Ральф не з тих, хто не вміє відмовляти. Значить, те, що він цього не зробив, хороший знак.