Ми з Горбачем перезираємося по другому колу, тепер уже самовдоволено. Лері шкребе підборіддя й каже:
— Ось тільки незрозуміло...
Що саме йому незрозуміло, залишається таємницею. Ми вичікуємо хвилини зо три, проте Лері тільки чухається і зітхає, тож врешті-решт ми про нього забуваємо й повертаємося до повсякденних справ.
З якогось незрозумілого приводу, а може, й зовсім без приводу саме сьогодні Чорний вирішив напитися. У спальні він з’являється, вже здійснивши цей намір, п’яний, як ніч, відтак протестувати безглуздо. Різні люди в нетверезому стані поводяться по-різному. Чорний стає противним.
Його й у тверезому стані ніяк не назвеш серденьком, а п’яний він робиться агресивним. Тож він тиняється кімнатою, наче зіпсований Термінатор, намагаючись затіяти з ким-небудь бійку. Намагається і намагається та все не втрачає надії, аж тут лунає дзвінок на обід. За обідом він продовжує свої спроби, хоч і надзвичайно незграбно, аж боляче дивитися. Співчуття до свого мерзенного стану він надибує тільки в Куряки, та й то незрозуміло чому.
Проблеми попелиці та ненавчених бультер’єрів
Інструкція з виживання візочника в побуті
Пункт I
Варто уникати будь-яких згадок про зовнішність у розмовах, крім ситуацій, коли вона згадується:
а) поза зв’язком із тим, хто висловлюється;
б) поза зв’язком із тим, хто є співрозмовником;
в) поза зв’язком із будь-ким зі спільних знайомих.
Є небажаними згадки про зовнішність в теперішньому та майбутньому часі. Минулий час дозволений, хоча, знову ж таки, не рекомендується. Згадка зовнішності в майбутньому часі у зв’язку зі співрозмовником трактується як тяжка образа останнього. Розмова двох у цьому ключі — легка форма збочення, що допускається лише між близькими людьми-однозграйниками.
«Блюм» № 7
РЕЦЕПТИ ВІД ШАКАЛА
— Ви живете під замком. У замкнутому просторі, розумієш? Ви зациклені на собі самих і на цьому місці, як невилуплені курчата. Я думаю, від цього — всі ваші збочення.
— Збочення? — Сфінкс кашляє, дим виривається у нього з ніздрів і між зубами. — Що ти маєш на увазі?
Куряка вагається.
— Та так... Усяке...
— Пропоную висловитися, — говорить йому Сфінкс. — Збочення — це неслабо сказано. Хочеться зрозуміти, що ти мав на увазі.
Куряка похмуро торсає намистину на светрі. Цей сіро-зелений светр сплів для нього Горбач. Навколо горловини й манжетів — скляні намистини з зіницями, які носять від пристріту.
— Ти розумієш, — каже він, піднімаючи погляд на Сфінкса. — Чудово розумієш.
— Припустимо, що так. Припустимо, мені просто хочеться, щоб ти підтвердив мої здогади.
Куряка відводить погляд:
— Я мав на увазі ваші ігри. Ночі, казки, бійки, війни... Вибач, але все це не здається мені реальним. Я називаю це іграми. Навіть... Навіть коли вони погано закінчуються.
— Ти знову про Помпея? — кривиться Сфінкс.
— І про нього теж. Але не тільки, — квапливо додає Куряка. — Це міг бути і не Помпей. Ну добре, хай буде він. Тобі не здається, що це занадто — зарізати когось лише за те, що він хотів вважатися тут найкрутішим? У цьому маленькому, застояному, дрібному світі... Будь ласка, Сфінксе, не треба дивитися на мене так! Адже я правий! Ніяке ватагування того не варте.
Вони самі в спорожнілій їдальні. Стільці відсунуті від заставлених брудними тарілками столів, скатертини ряхтять плямами від соусу та хлібними крихтами. Двері на коридор відчинені.
Сфінкс розгойдується, відкинувшись на спинку стільця.
— Зрозумій, Куряко, — каже він, намагаючись не дивитися на почервоніле обличчя співрозмовника. — Те, що для тебе нічого не означає, для когось іншого — все. Чому ти не можеш у це повірити?
— Бо це неправильно! — мало не кричить Куряка. — Ви занадто розумні, щоб жити, заплющивши очі! Щоб вірити, що з цієї споруди все починається — і нею ж усе закінчується!
В отворі кухонних дверей з’являється літня жінка й дивиться на них, стиснувши губи.
Сфінкс перестає розгойдуватися на стільці, присувається разом із ним до столу й акуратно опускає затиснутий в зубах недопалок на край тарілки.