— До речі, а з чого ви взяли, що в зовнішності в Чорного буде обов’язково бультер’єриха? — запитує він у Сфінкса.
Дім
У Домі було кілька місць, де Стрибунець любив ховатися. Одним із них було подвір’я після настання темряви. Там були місця, де йому «думалося». Для того вони й існували, особливі місця, щоб у них можна було ховатися — зникаючи для інших — і думати. Дивним чином місця впливали на «думання».
Подвір’я віддаляло від Дому, дозволяючи поглянути на Дім збоку, чужими очима. Іноді йому здавалося, що це вулик. Іноді Дім перетворювався на іграшку. Картонна, розфарбована коробка зі знімним дахом. Усе ніби справжнє — і фігурки всередині, й меблі, і найдрібніші предмети, але завжди можна заглянути під кришку та дізнатися, хто куди перемістився. Така собі гра.
Він грав у цю гру — і в інші, для яких існували власні «думальні» місця. За спинкою великого дивана в холі, де пахло пилюкою і де її клапті, що нагадували сіре ганчір’я, розліталися від дихання або просто якщо поворухнутися. Там було серце Дому. Через нього простукували кроки й пропливали голоси тих, хто проходив повз, там не було відчуження й думок з-поза цього місця, тільки свої думки і свої ігри, як у когось, хто сидить у животі Велетня, коли чуєш бурчання та стукіт величезного серця, і коли тобою потрясає його кашель. Черево Велетня, темний кінозал і — трішечки — Сліпий, бо це місце змушувало вслухатися в нечутні шерехи, вгадувати розмови з уривків, а людей — за їхніми кроками, й усе це — в напівдрімоті «думання», а думки, які з’являлися тут, були тягучими, прозорими думками-невидимками — найдивнішими з усіх, що його навідували. Щоб вийти з цієї гри, він лягав на підлогу. Треба було лягти, відчути під собою холодний паркет і холодну шкіру диванної спинки; побувши ніким, розчиненим у просторі, знову стати собою, повернути своє тіло та світ навколо.
Він випростував ноги з дивним відчуттям їхньої довжини, сили й захованих у них пружин. Сила була всюди, але найбільше — в ньому самому, і він дивувався тільки тому, що вона не розриває його на шматки, адже вона не повинна була поміщатися в маленькому дитячому тілі між стіною і спинкою дивана. Їй належало ширяти ураганним смерчем, закручуватися спіраллю, змітати лампочки зі стелі та згортати у джгути килимові доріжки. Стрибунець, який ховався в животі Велетня, зненацька сам ставав Велетнем. Потім це відступало, тануло, як врешті-решт танули всі ігри, але, вибравшись з-під дивана, він іще довго почувався легким, як пух, малесеньким і тонким. Він був Велетень, який перетворився на мишу, а велетенська сила, зменшуючись до розмірів горіха, ховалася в жалюгідну замшеву грудку, що висіла у нього на шиї.
Сила була подібною на неосяжного джина, який смерчем просочився в крихітну пляшку. Цю гру він любив понад усе. Вона пахнула амулетом, Сивим і його кімнатою. Усі його таємні ігри виросли з кімнати Сивого та з його завдань, котрі годували амулет Стрибунця, як рука Сивого годувала трикутних рибок у зеленому акваріумі. Стрибунець грав у «думальні місця», в «дивилки» й «ловилки» — й усі ці ігри вийшли з кімнати Сивого. І всі вони були, наче корм-порошок для трикутних рибок, — прозорими й непомітними.
«Дивилки» — це коли він просто дивився. Намагаючись побачити більше, ніж бачать зайняті собою та своїми справами люди. Виявилося, що люди помічають не так уже й багато, якщо не намагаються придивлятися спеціально. Якщо їм це не потрібно. Граючи в «дивилки», треба було дивитися не тільки на когось, із ким говориш, але й на все, що в цей час діється навколо, скільки можна побачити, не повертаючи голови та не бігаючи очима на всі боки. Хто де стоїть, хто де сидить і що робить. Де що знаходиться. Що на своєму місці, а що пересунуте або зникло. Гра була нудною як завдання, і цікавою, якщо в неї грати. Через неї боліли очі, а сни заповнювалися стрибаючими спалахами. Але він став помічати багато такого, чого не помічав раніше. Увійшовши до кімнати, бачив плями, вм’ятини на подушках, переміщені речі, сліди того, що відбувалося за його відсутності. І він знав: якщо грати в цю гру довго, то навчишся вгадувати кожного, хто залишив ось такий слід, як Сліпий розрізняв їх за диханням і за запахами. Сліпий від самого народження грав у «слухалку» та в «запам’ятовувалку» — дві з чотирьох доступних йому ігор-невидимок.
Стрибунець чекав. Один день із семи належав Сивому. Вечорами, в дні переглядів фільмів, він у напівтемній кімнаті творив свої чари з сигаретним димом і зі словами — втомлений, дратівливий старшокласник у ветхому халаті, червоноокий чаклун, який знав таїни невидимих ігор. Стрибунець підходив до дверей, читав, наче заклинання, написані на них слова: «Не стукати. Не заходити». Тоді стукав і заходив. І опинявся в задушливій, прокуреній печері, де в темряві ховалися Бузковий Гризун і Кусливий Собака, де хтось бурмотів: «Весна — страхітливий час змін...», де у світлі настільної лампи струменів дим, а Сивий Чаклун промовляв: «А, ну ось і ти!» — й опускав амулети від вроків у винні калюжки. Амулети дивилися крізь вино, риб’ячі очі — крізь скло акваріума, спиною Стрибунця перебігали мурашки… Страшнішого та прекраснішого, ніж це, не було нічого на світі.